Я рано заваrітніла, тоді лише закінчувала школу. Це сталося випадково на одній шкільній вечірці. Мене затиснув у туалеті один хлопець, я не змогла відмовити під його тиском. Після цього було неприємно. Про ваrітність я дізналася пізно. Батьки відреагували на це дуже неrативно, повели мене до лікаря, але нічого не можна було зробити. Після пологів мати змусила написати відмову. Я тоді відчувала, що роблю щось неправильне, але що залишалося робити? Мені було всього сімнадцять, у мене не було освіти та роботи. Я жила в домі батьків, харчувалася і одягалася за їхній рахунок і слухалася їх, нічого іншого не залишалося.
Звісно, ця ситуація залишила на мені слід до кінця життя. Потім я вступила до інституту, здобула професію економіста, знайшла роботу, вийшла заміж за колегу. Все у мене в житті було добре. Тільки от заваrітніти я не могла ніяк. Ми відвідали безліч клініk та лікарів. Жодних медичних протипоказань не було, ми обидва були здо рові. Якось я зізналася чоловікові: -Це Бог мене карає за те, що я покинула колись свою дочку. Чоловік нічого не знав про цю історію, але я йому все розповіла. Микола тоді запропонував знайти дівчинку.
Про дочку я знала тільки те, що її звуть Ірина, і вона не має двох пальчиків на руці. Пошуки не дали жодних результатів. Дівчинці вже було дев’ятнадцять, і вона вийшла з дитячого будинку. Я зустріла її, коли вже втратила надію. Сиділа якось у кафе. Коли офіціантка принесла рахунок, я звернула увагу на те, що вона не має двох пальців, а на формі вишито “Ірина”. Потім я довго просила пробачення, розповіла, як усе так вийшло. Іра не тримала на мене зла. Ми зараз добре спілкуємось, я їй фі нансово доnомагаю. А ми з чоловіком чекаємо на народження спільної дитини.