Павло Петрович і сам любив активний відпочинок та сина привчив. Звідки йому було знати, що син його загине через обвал у горах. Дружина згасла за півроку. І лишився Павло Петрович один. Так і жив одинаком, не уявляючи собі, що колись зможе знову радіти життю, не кажучи вже про те, щоб когось полюбити. Але у будинку відпочинку він зустрів Любашу. Називати її інакше не було жодної можливості. Хоч Любаша і не була вже дівчинкою, але Павло Петрович зрозумів це не відразу, а лише добре роздивившись, настільки Любаша була стрункою та енергійною. Вони гуляли разом, читали один одному вголос і любили, влаштувавшись разом на дивані, дивитися старі фільми.
Павло та Любаша роз лучатися більше не захотіли, тому nродали свої однокімнатні квартири і куnили одну спільну двокімнатну. Дочка Любаші, тиха та добра Ліза, була за маму рада. Але чоловік її висловив сумнів у доцільності цього рішення: – Ох, Любов Ігорівно, дивись, як би не стати жертвою афери. Що ти по суті знаєш про свого залицяльника? Сказано це було в присутності Павла Петровича і дуже зачепило його. Він… наполіг, щоб нова квартира була оформлена на ім’я Любаші. Вони збиралися ще довго насолоджуватися суспільством один одного, і згаснути разом, коли настане час. Але, мабуть, доля-лиходійка вважала, що Павло Петрович недостатньо постраждав у цьому житті. Вони з Любашею, потрапили у страш ну ава рію… Прокинувшись у лі карні, Павло Петрович насамперед запитав про Любашу. Потрясінням було дізнатися, що її вже немає і що він знову залишився сам.
На додачу до нього в палату заявився зять Любаші і зажадав звільнити їх квартиру, як тільки Павло Петрович випишеться з лікарні… Павло Петрович намагався зрозуміти, як же він далі житиме, без Любаші та без житла. Від важких роздумів його відвернув телефонний дзвінок: – Павле Петровичу? З вами розмовляє нотаріус Смірнов. Я дзвоню вам повідомити, що Любов Ігорівна Остапчук залишила вам листа. Як я можу вам його передати? У листі Любаша повідомляла, що склала заповіт, за яким залишала йому квартиру. “Я не покинула тебе», – писала Любаша, – «і не покину ніколи. Віриш?” Він вірив і відчував її присутність поряд із собою. Покидав лі карню Павло Петрович у супроводі бродячого цуценя, яке намагалося від нього не відставати, плуталося під ногами. Павло Петрович зупинився. Зупинилося і щеня. Тремтячи від холоду, щеня все ж таки помахало хвостом. – То це ти його привела, Любаша? Він узяв цуценя на руки, і вони пішли додому.