Я хочу поділитися своєю історією, тому що я відчуваю жаль у своїй душі. Мені вже 72 роки, мені стало важко жити. Моєму синові трохи за 40. Він одружився , і я запропонувала переїхати в мою квартиру з дружиною. Я сказала, що моя квартира велика та затишна. Ми поживемо разом, поки вони нагромадять гроші на покуnку власної квартири. Коли моєму старшому онукові було 5 років, у сина наро дилися дівчинки-двійнята. Моїй невістці було важко, і я їй у всьому доnомагала. Я дбала про дітей, вона прибирала вдома чи навпаки. Я готувала, вона гуляла з дітьми. Ми разом дбали про дітей і робили роботу по дому.
Ми були схожі на білок, що крутяться у колесі, були зайняті весь день. Мені навіть не снилося, що я можу хоча б зайти до своєї кімнати та трохи відпочити. Іноді я жартома питала їх, чи не зібрали вони гроші на покуnку своєї квартири? Але насправді вони не могли зібрати достатньо грошей із витратами на дітей. Потім сталося справжнє диво. Нареченій дісталася у сnадок 3-кімнатна квартира. На зібрані гроші невістка та син розпочали ремонт у новій квартирі. Потім вони зібрали свої речі та переїхали туди. Тоді я трохи образилася і подумала, що до цього дня я їм була дуже потрібна.
Я дбала про їхніх дітей, доnомагала їм у всьому. Тепер, коли я надто стара: мені потрібна їхня доnомога, а вони кидають мене. Я навіть жартома назвала їх зрадниками. І я питала, хто подбає про мене, якщо мені знадобиться доnомога? Мій син одного разу відповів, мовляв, дякувати Богові я в доброму здо ров’ї, а вони не переїжджають на край землі. Якщо мені буде потрібно, вони приїдуть і доnоможуть мені. Я зрозуміла, що діти думають лише про себе. Коли їм доnомагають батьки, вони дуже люблять. Коли батьки старі, дітям уже не такі потрібні.