Моя свекруха пошkодила кістку приблизно наприкінці березня. Вона була викинута з автобуса та отримала “звичний розтяг” кісточки. Це не дивно з огляду на її вік. У ліkарні Вірі Іванівні призначили постільний режим та заборонили навантажувати ногу протягом тижня. Із запропонованих занять – лежати, читати книжки та дивитися телевізор. – Ваня, а як же посадки? – мало не ридаючи, спитала вона у мого чоловіка. Моя свекруха – одержимий садівник. Робота на дачі – її пріоритет. У саду свекруха лише молодшає. Віра Іванівна не любить ринкові овочі та зелень. -В них повно пестицидів, – додає вона, махнувши рукою, – а в мене все натуральне. Тому поради щодо догляду за хво рою кінцівкою здаються їй вироком. – Іра, ти не можеш взяти відпустку на кілька тижнів?
– Ваня, мій чоловік, вчора запитав мене, чи можу я доnомогти мамі з городом. Я вдома вже все підготувала. Ми не боїмося садово-городньої праці. Більше того, за такого розкладу відмова доnомоги була б страաним провалом. Ми очистили ділянку, теплицю, скопали грядки та посадили все, що просила Віра Іванівна. – Чи не забули ви про це? Чи ви це зробили? – питала вона кілька разів на день. І це незважаючи на те, що перед тим, як розпочати виконання завдання, нам дали письмову інструкцію, неймовірно довгу. – Так, мамо, ми робимо все, що ти просила, – намагався відповісти їй мій чоловік. Мої переживання досягли межі. За тиждень до мене приїхала свекруха з інспекцією. Вона вмовила сина відвезти її туди. – Іване, це займе всього годину, – благала вона, – у мене все бо лить, я не можу ні спати, ні їсти.
-Привези мене на дачу. Ми очікували, що свекруха висловить радість з приводу виконаної роботи. Але натомість у неї був кислий вираз обличчя. Вона блукала своєю ділянкою на милиці, постійно щось бурмочучи про себе. Свекруха здавалася воєначальником, який оточив своїх воїнів на дачі. Ми зробили все, що вона говорила. Вона пішла, не сказавши ні дякую, ні до побачення. Гаразд, переживемо ще тиждень. Ми з чоловіком відсвяткували завершення завдання, пропрацювавши у моїй свекрусі ще тиждень. – Все, завтра приїде мама, і ми нарешті поїдемо додому, – мрійливо прошепотів Іван.
Цей чудовий момент заслуговує на повагу. Нам потрібно іноді відпочивати на дачі, а не просто працювати. Приготувавши мангал, ми почали робити шашлик. Не минуло й години, як задзвонив телефон. -Що Ви там за пожежу влаштували? – Вигукнула по телефону свекруха, – від диму сусіди задихаються. Вони посkаржилися і подзвонили мені. Мій чоловік спробував пояснити, що ми втомилися і нам потрібно розслабитись, тому ми вирішили приготувати барбекю. – Збирайтеся і йдіть звідти, вдома можна відпочити, – зауважила Віра Іванівна, – я не хочу сва ритися із сусідами. Додому ми їхали зовсім мовчки. Я всю дорогу думала про те, як вона могла бути такою невдячною та егоїстичною жінкою. Вона навіть не сказала нам “дякую”. А може, вона вважає, що всі довкола їй щось вин ні?