Коли я почула дзвінок у коридорі, я сказала чоловікові: – Давай, відчиняй, приїхали твої родичі. Тимур підійшов вітати гостей. У моїх свекрух діти з’являлися кожні чотири роки. Спочатку була Рената, потім Роберт та мій чоловік. Як старша сестра, моя золовка вважала, що має право влазити в чуже сімейне життя. Щовихідні її сім’я із трьох людей зазирала до одного з братів. Щоразу коли вони приходили, то голодні та завмерлі почали бігати по квартирі. Відкривши холодильник, витягли що траплялося під руку. Її чоловік вискочив у міні-бар, де мій чоловік заховав іноземні напої. – О, це я ще не пробував, – зауважив чоловік золовки.
Їх шестирічний син не запитавши дозволу у нашої дитини, вивалив на килим усі іграшки, які згодом перетворилися на сміття. Що нам робити з усім цим? Запитала я чоловіка. – У мене є одна пропозиція, – промимрив Тимур. На наступні вихідні, почувши дзвінок у передпокої, я чоловікові сказала: “Давай, відкривай”. Цього разу на порозі чекав сюрприз на кухні: на nолиці порожнього холодильника стояла каструля гречаної каші. – А чим ви нас годуватимете? – Запитала родичка. – Хіба каша – це не їжа? Її чоловік з’явився у дверях кухні.
– Подивися, що в них сьогодні в барі, – сердито промимрив він, трясучи двома пакетами соку. – З ким я маю грати? – кричав за його спиною їхній син, стискаючи в руці старого зламаного робота. Ми проводили гостей за п’ять хвилин. – Ніколи не думала, що ти можеш так з нами вчинити, – фиркнула сестра чоловіка. – Ми підемо до Роберта, він не такий жадібний, як ти. Двері за ними зачинилися. Ми зітхнули з полегшенням. Чи ухвалили ми правильне рішення? Я не впевнена. Але в нас більше не було сил терпіти витівки її сім’ї. Проте осад залишився. Як би ви надійшли на нашому місці?