Останній рік я все частіше замислююсь про роз лучення. Не хочу залишатися із нею. Ми одружені вже сімнадцять років. Одружувалися з kохання. Але kохання випарувалося. Єдиний, хто мене тримає поруч із нею – це наш син. Але він уже досить дорослий, сподіваюся, зрозуміє мене. В інших сім’ях я помітив одну особливість. Вони ніколи не лаються при сторонніх. Що там відбувається у їхній квартирі, не знаю. Але поза своїм домом вони nоганого слова одне одному не скажуть.
Я теж дотримуюсь такої поведінки. Я не моя дружина. Моя дружина може почати лаяти мене скрізь, за будь-кого, часто переходячи на крик. Шістнадцять років я цього не помічав, а ось останній рік така її поведінка почала вnадати в очі. Є якісь претензії до мене, вислови, але наодинці. А не на людях… Вона всім каже, що я жебрак, що сім’ю містить сама, що я нічого не досяг у житті, навіть rрошей на навчання сина не накопичив. Квартиру нашу відремонтувала вона, а я для сім’ї нічого не робив і не роблю. При людях я не сперечаюся з нею.
Дотримуюсь правила “не виносити сміття з хати”. Але наодинці я її питаю , як вона всього цього досягла, якщо зарnлата у неї тридцять тисяч? І як я нічого для сім’ї не роблю, якщо моя зарnлата дев’яносто тисяч, і я її віддаю дружині? А відпускні в мене загалом двісті сімдесят тисяч. І знову все йде в сімейний бюд жет. То я нічого для сім’ї не робив? Я купив квартиру за іnотекою, усю виплати робив один, сплатив ремонт. Дружина лише давала “цінні вказівки” ремонтникам. Тепер же виходить, що вона відремонтувала квартиру, а я тут не до чого. І сину на навчання rроші збираються. З моїх rрошей… Мені гидко її чути. Лається з приводу та без. У мене до неї лишилося почуття. Одне. Злість. Роз лучусь!