Декілька років поспіль мій сусід святкує Різдво один. Діти не приїжджають, дружина nомерла кілька років тому. Син після відходу матері виїхав за кордон, донька мешкає в іншому місті. У кожного з дітей своє життя, сім’ї, вони навіть не згадують батька. Нашому сусідові виповнилося 70 років. Він дуже приємна людина, незважаючи на свій вік, завжди намагається чимось бути корисним. Завжди знайде правильну пораду, адже має великий життєвий досвід за спиною. Діти наші дуже люблять його розповіді, завжди поспішають до нього у гості. Після смер ті дружини він з кожним днем дедалі слабшає і слабшає. Мені шкода самотнього дідуся, якого діти й не згадують.
Ми з чоловіком, у свою чергу, намагаємося допомогти, чим можемо, хоча б присутністю, щоб йому не було самотньо. Дідусь Вова постійно зі сльо зами на очах згадує своїх дітей, яких йому заміняють чужі люди. Востаннє діти приїжджали на nохорон матері. Дідусь Вова просив, щоб діти забрали його з собою, бо він сам не справляється, у відповідь вони обіцяли, що частенько приїжджатимуть і доnомагатимуть. Але ніхто не навідався за цей час. Не розумію такого. Невже дітям настільки байдуже, як поживає їхній батько?
Це ж найрідніша людина у їхньому житті. А на це Різдво дід Вова захворів, лежав удома. Ми з чоловіком та дітьми прийшли до нього, відсвяткували цей день із ним. Дід Вова знову плакав, дуже дякував за доnомогу, адже хоч хтось про нього не забуває, доnомагає. На другий день він покликав мене і сказав, що перепише будинок на мене, тому що ми йому більше доnомагаємо, ніж його рідні діти, тож спадщини їм не бачити. Я сказала йому, що нічого нам не потрібне, наша доnомога йому безкорислива, але дід Вова твердо для себе вирішив. Нам не потрібна його власність, нам і свого вистачає! Він дуже добрий до нас і просто до всіх добрих людей, ми за ці роки вже схожі на нього