День із самого початку не задався. Вранці буквально о восьмій, коли я збирався на роботу, мені написала Христина. Повідомлення було дуже лаконічним: «Нам треба поговорити, заїдеш за мною після пар?» Це викликало бурю роздратування у душі. Я знав, про що буде розмова. У голові відразу промайнули думки: «Вона зовсім не хоче мене зрозуміти! У мене зараз складний період на роботі, а вона знову зі своїми капризами та нестачею уваги. І якщо відмовити, образиться. Бісить!» Відповів я: «Добре». Після ранкової зустрічі з клієнтами, захопившись думками про проект, неправильно вибрав маршрут, потрапив у пробку, в думці проклинав весь цей чортовий світ і невідповідні збіги обставин.
«Саме сьогодні їм повинно було спасти на думку лагодити дорогу і перекрити половину лінії! Христина знову ще й ображатиметься на те, що запізнився.» Відразу в голові спливла її скривджена мордочка з надутими губами і скривджено блискучими очима. Запізнився я на півгодини. Вона стояла перед університетом у своєму об’ємному пальті лимонного кольору, в руках був паперовий стаканчик. Побачивши машину, вона сіла на переднє сидіння. -Вітання. Я потягнувся, щоб поцілувати її в щоkу, але вона ухилилася і сунула мені в руку стаканчик. -Взяла тобі чай, лимонний, без цукру. Але він, мабуть, уже охолов, – голос був рівним. -Моя kохана, дякую. А собі нічого не взяла? -Вже випила. -Зрозуміло. Я чекав на все, що вона дорікне за запізнення, але вона мовчала.
Мовчання затяглося, а потім вона тихо сказала: -Я подумала і вирішила, що нам треба роз лучитися. Це було як грім серед ясного неба. Я різко розвернувся, намагаючись зазирнути їй у очі, але вона смикала край куртки. Коли таки підняла свій погляд, у блакитному вирі не було нічого. Блакитна гладь була рівною як ніколи, вона ніколи на мене так не дивилася. Я заціпенів, не міг нічого вимовити. А потім вона просто пішла. Я дивився на її спину, і чомусь мені вона здалася дуже сумною. Ніколи не думав, що спина може бути сумною. Кілька днів після того я жив як завжди, ніби нічого не змінилося. Потім я помітив, як пусто мені без розмов вечорами. Розбираючи шафу, я натрапив на зелений шарф зі смішною черепашкою. Вона мені його зв’язала, називала мене черепашкою через схильність до запізнень. І тут на мене накотило оглушаюче розуміння. Я тримав цей шарф у руці і раптом осів прямо на підлогу. Вона лише хотіла від мене, щоб я любив її. Любив саме так, як вона цього заслуговує, дивився на неї такими ж палаючими очима, як вона на мене.