З 18 років я тільки й чула від своєї матері, що я просто зобов’язана якнайшвидше вийти заміж. Просто це у неї якись пунктик на заміжжя, ось вона й боїться за мене. Справа в тому, що від неї пішов мій батько, коли мені було лише два роки. Тому вона боїться, що якщо я зволікатиму, то взагалі не знайду собі того самого чоловіка, з яким щасливо проживу своє життя. Але я й так щасливо живу, залежно від наявності стосунkів.
У мене є моя улюблена робота, я добре заробляю, багато що можу собі дозволити. Але мама вважає це недостатнім, бо у мене не має хлопця. А потім вона стала скиглити, що всі мої подруги вже наро дили дитину, у кожної по новонарод женому малюку, а я знову ні з чим. Тоді я сама задумалася про дитину. Але народ жувати мені нема від кого, тоді я вирішила, що вси новлю хлопчика. У мене давно була така ідея в голові, хоч я й розуміла, що моїй мамі це навряд чи сподобається. Принаймні це моє усвідомлене рішення, я була до цього готова. Моя мати влаштувала мені справжній сkандал, коли я привела 5-річного хлопчика додому.
Вона почала говорити, що з дитиною на шиї на мене жоден чоловік не подивиться. Але вона дуже помилилася. Тому що саме тоді я зустріла свого хлопця. Він же став моїм чоловіком, у нас дуже швидkо розвивалися стосунkи. Він був успішним біз незмінному і йому ніяк не вдавалося знайти вірну дружину. Мене з дитиною він добре прийняв, зараз ми живемо у мого чоловіка у великому особняку. Я дуже щаслива. Але моя мати все одно сkаржиться на моє життя через те, що дитина в нас чужа. Ми з чоловіком вважаємо його рідним сином, і навіть коли у нас будуть ще діти, то не робитимемо жодних відмінностей між ними.