Мені вже 66 років, пенсіонерка. Вже чотири роки як вдова. Діти роз’їхалися по всьому світу. Старший син живе у Канаді, середній син – у США, а молодша, Галина, у Франції. Сини далеко, вони не приїжджають. Лише зідзвонюються зі мною. Дочка приїжджає щорічно на свята. Вже багато років я так живу і ніколи не нарікала на своїх дітей. Можливо, я б і хотіла якоїсь доnомоги від них та розумію, що вони не зобов’язані мені її давати. Примушувати не хочу. Я, навпаки, молилася за них і раділа, що у них склалося все добре. Нехай і не поряд зі мною. Коли на батьківщині почалася катастрофа, я трохи занепокоїлася. Адже я тут зовсім одна…
У нас немає активних бойових дій, я живу на Він ничині, але все ж таки ситуація не стабільна. Не знаю, що чекає на нас завтра. Сусідка мене запитує: – Чого ж ти, Ірино, не їдеш до дітей своїх? Трьох наро дила, і що жоден не прийме до себе? А я мовчу. То що ж відповідати? До синів я вже не поїду. Це дуже далека дорога, ще й літаком… Не знаю, чи витримаю її. Одна надія була на Галину. Але вона мені нічого не пропонувала. Звичайно, вона дзвонила і цікавилася, чи все добре, чи не бомбять. І гроші навіть надсилала. Але приїхати до неї не пропонувала.
Якось я сама почала про це говорити. – Тривожно мені, дочко. Можна хоч на трохи до тебе приїду? Побачу тебе і вже мені на серці стане легше… – Куди ви приїдете, мамо? У мене тут місця для вас нема. Ви он, у Польщу їдьте. Там біженців усіх беруть. Якщо треба буде, то доnоможу влаштуватися. Так мені приkро після тих слів стало. Я й не могла подумати, що виховала таку черству дочку. Краще б я взагалі їй цього не говорила і не знала, що вона так до мене ставиться. Нікуди я не поїхала, залишилася в Україні і молюся, щоб тут усе було добре, а війна закінчилася швидше.