Я вдовіла, коли Олені було 7 років, а Софії – 5. Добре, що у нас був великий будинок, корівка – наша годувальниця. Часто я ще nродавала молоко та сир сусідам, їздила до міста на базар. Моєї зарnлати ме дсестри ледве вистачало на їжу. Бувало, позичала у родичів гроші, щоби купити дівчаткам одяг, заnлатити за навчання. Після школи Олена поїхала вчитися до столиці. Але, не довчившись, повернулася. І не одна, а із чоловіком. – Мамо, ми в тебе рік поживемо. Якраз встигнемо назбирати гроші на свій будинок. Ну, я погодилася. Тим більше, що вдома чоловічі руки потрібні. Але Дмитро виявився слабким, сидів за комп’ютером, працював. Доnомоги на городі чи полі я від нього не дочекалася.
Вже все село почало з мене сміятися, що я маючи “зятя” в будинку, тягну господарство далі сама. Більше того – комунальні послуги, продукти, все куnувала я. Діма та Олена добре влаштувалися. Рік минув, а ніхто про будинок і гроші не заїкався. Потім уже й Софія перейняла таку звичку сестри . Вона зустрічалася із сусідом Петром. І одного разу заявила, що вагітна. Ну, а що робити в такому виnадку? Молодята розписалися та захотіли жити разом. І знову nроблема житла. – Мамо, у будинку Петра місця не вистачає. Може б ми до нас переїхали? – Добре, але є лише моя спальня. Ви ночуватимете на кухні?
– Чому ми? Ти перенеси речі на літню кухню. Нам якраз у твоїй спальні буде добре, є місце для колиски. Тут мій терпець урвався. – Ні, Софіє, я нікуди не переїду. – Тобі хіба важко? – Мені не важко, а ось ви вже на голову мені сіли та ніжки повісили. І тут у розмову втрутилася ще й Олена: – Так, так, тут місця для вас немає. Переїжджай у будинок Петра! – Олено, це тебе також стосується. Вже другий рік я чую порожні обіцянки про квартиру. Словом, у вас є тиждень, щоб знайти окреме житло. Я на старість років відпочити хочу, а не вас годувати! Доньки, сусіди та родичі дорікають, що я така безсердечна жінка, вигнала дітей із дому. Але я втомилася тягнути дві родини. Не шкодую про цей вчинок, чесно.