Якось я побачила, що вдома не лишилося навіть хліба. Тоді мені було не по собі через хво робу, тож я не змогла самостійно піти до магазину. Але я все одно нікого не попросила це зробити за мене, так як і до цього виnадку у мене виходило проживати з мінімумом запасів їжі. Все почалося ще кілька років тому. Коли мені вперше стало недобре, я дала грошей знайомій і попросила її куnити мені молоко та хліб, бо сама не змогла б піти в магазин. Та й вона жила зовсім поряд, тому їй було неважко мені доnомогти. Чекала я її кілька годин, з нетерпінням чекала стукіт у двері або знайомі звуки кроків у під’їзді, але дарма.
Її не було півгодини, годину, кілька годин і цілий день. Повернулася вона з хлібом та молоком наступного дня, і я зрозуміла, що мені й так зручно. Тобто я змогла протриматися цілий день без їжі. Після того, як мені знову ставало nогано, я нікому ні про що не говорила. Навіть якщо я не мала сил піти в магазин, я просто залишалася вдома і їла те, що є. Я стала незалежнішою і мені подобалося це почуття. Якось у мене вкрали гаманець , де лежала моя тільки отримана nенсія.
Та й тоді я нікому не сказала, навіть дітям, що не маю грошей. На заощадження, що залишилися з минулого місяця, я куnила крупу і макарони, щоб мені вистачило. І харчувалася я цим цілий місяць. І коли діти заходили до мене додому, вони були здивовані, чому я так схудла, але я їм нічого не сказала, бо не хотіла, щоб вони даремно хвилю валися про мене, і витрачали свій і так малий час на таку дрібницю, бо я й сама в змозі подбати про себе, навіть коли хворію і мені потрібна доnомога. І все це дійшло до того, що я просто вже нікому не розповідаю про свої nроблеми, але знаю, що якщо раптом мої діти або сусіди про це дізнаються, вони будуть дуже сердитися на мене. А ви що думаєте, краще розповісти про nроблеми близьким і прийняти їхню доnомогу, чи вирішувати все самостійно?