Двадцятип’ятирічна Тоня щоліта проводила на дачі, яку подарували їй батьки. Дача призначалася лише для відпочинку. Була парочка яблунь та груш. Але більше для дизайну, аніж для вирощування фруктів. Поруч із ділянкою протікала річка, недалеко був ліс. Загалом рай для відпочинку та роботи. Тоня працює віддалено. Вона у нас фрілансер. – Привіт, Тонечко! Наречений ще не знайшовся? – Зателефонувала їй тітка Соня. – Ні, тітка Соня. Мені й без нього добре. – Правильно. Ця справа потребує серйозного підходу. Не те, що ми, варто було комусь покликати заміж і вже біжимо до РАГСу. – Та гаразд тобі жартувати.
У тебе з дядьком Гришею все окей. Як твої діти? – Ось через них я тобі й дзвоню, Тонечко. Ти не проти, якщо я їх тобі підкину на тиждень? Я з ними і продукти привезу, і гроші тобі дам. Душно у місті дітлахам. А в тебе там і ліс, і річка. Притулиш моїх дочок. У Тоні не було жодного бажання няньчитися зі своїми двоюрідними сестричками. Тим більше вже чотири роки як їх не бачила. Але ж тітка просила, як їй відмовити? І дівчина погодилася… Зустріла їх на автобусній зупинці, повела до хати. Показала дівчинкам їхню кімнату.
Тітка Соня ні продуктів, ні грошей не привезла. – Пробач мені, Тонечко, нам зарплату затримали. Ти поки що првитрачай свої, я їх тобі поверну… Тоня з дівчатками ходила до лісу, на річку. У магазині, на прохання кузин, купила їм солодощів на тисячу. Так минув тиждень. Через обговорений тиждень тітка Соня не приїхала за дівчатами. Подзвонила, мовляв, у неї на роботі проблеми вирватися ніяк не може. Але ж і Тоня не прохолоджується. Їй теж треба працювати. Довелося попросити сусідів доглянути дітей, щоб сама могла попрацювати… В результаті замість одного тижня дівчинки Тоні жили два. Коли Соня поїхала зі своїми доньками, Тоня твердо вирішила, більше ніколи на таку авантюру не погоджуватися!