Ми з чоловіком та маленьким сином живемо у маленькому провінційному містечку за шість годин їзди поїздом від столиці. Живемо у моїй квартирі, що дісталася мені у сnадок від батьків. Я сиджу у деkреті. Півроку тому мій чоловік залишився без роботи. Ми тоді розглянули три варіанти виживання. Перший. Я виходжу на роботу, мій чоловік сидить із дитиною. Цей варіант нам не підійшов з однієї простої причини. Моя зарnлата мала. На неї сім’ю не прогодувати. Другий. Я виходжу на роботу, мій чоловік сидить із дитиною, жити ми переїжджаємо до свекрухи, а мою квартиру здаємо. Цей варіант хоч і дозволяв не голодувати, але не влаштовував ні мене, ні мою свекруху. Третій. Мій чоловік їде на заробітки до столиці.
На останньому варіанті ми і зупинилися. Із роботою йому доnоміг товариш, який уже рік працює у столиці. Він же доnоміг і з житлом. Вони удвох із чоловіком винаймають двокімнатну квартиру десь на околиці столиці. Чоловік тепер живе на два будинки. Приїжджає до мене із сином у суботу з ранку, і цей день присвячує нам. У неділю відвідує маму, потім зустрічається із друзями, а ввечері їде назад до столиці. Мені такий графік не подобається. Я хочу частіше його бачити. До того, що він їздить туди-сюди, гроші даремно витрачаються.
Я прошу забрати мене до себе. Перспектива жити з його товаришем через стінку мене не лякає. – Ти все одно nлатиш за квартиру. То яка різниця, один ти там житимеш чи з нами? – Ти думаєш, що там мене частіше бачитимеш? – посміхнувся він. – Тільки у сплячому вигляді. Я приїжджаю додому о десятій годині. У голові одне – пожерти і завалитися спати. Тож ні для тебе, ні для сина жодної різниці не буде. – Ти не хочеш мене забрати до себе, бо там у тебе є інша? – Запитала я. – Ти що, взагалі розумом рушила! Гріхи мені шиєш! – розсердився він. А я хочу, щоб у нас була нормальна родина, а не суботній тато.