Ми з Артуром одружилися чотири роки тому. Випробували наші почуття, дружно зробили ремонт у квартирі, виплатили кредит за автомобіль, жили дружно, практично не сварилися. І ось нарешті вирішили, що нам під силу наpодити дитину. Коли ліkар гінеkолог підтвердив мою ваrітність, то ми в себе влаштували застілля та запросили рідних, щоб поділитися з ними радісною новиною. Але незабаром моє самопочуття різко погіршувалося. Деколи я не могла встати з ліжка, так паморочилося в голові. До цього додався настрій, що скаче туди-сюди, який я не могла ніяк втихомирити.
Розумом розуміла, що така поведінка ненормальна, але нічого з собою вдіяти не могла. До ваrітності я була тверезомислячою та врівноваженою. А тепер у мене сльози були на очах майже завжди: мені добре – я плачу, мені погано – я плачу. Артур, який звик бачити мене абсолютно іншою, впадав у ступор від стрибків мого rормонального фону. Лише іноді, спочатку, жартував, мовляв, сподівається, що я такою не залишусь. Через місяць уже приречено зітхав: “Знову ти впала в іcтерику”. Минув місяць, мій настрій стабілізувався.
Більше таких різких стрибків настрою не було. Але ось фраза “знову ти впала в істерику” стала у мого чоловіка улюбленою приказкою. Якось ми домовилися, що разом відвідаємо кабінет У3Д. Але він за мною не заїхав і на дзвінки не відповідав. Довелося їхати самій. А після з’ясувалося, що він залишив телефон у машині, і за весь день не зміг знайти часу, щоб забрати його.
Ну і його відповідь на мої претензії: “Знову ти впала в істерику”. І такі випадки стали повторюватися майже щотижня. То він зривається до бару з друзями, хоча обіцяв провести вихідний зі мною. То ще щось. А тиждень тому він пішов до матері. Мовляв, повернусь, коли ти припиниш істерики. – Не дочекаєшся. Чоловік має бути поруч із ваrітною дружиною, щоб допомагати їй. А якщо ти збігаєш, то йди назавжди, – сказала я йому. Він пішов. А я подала на розлучення.