У мене двоє дітей: донька та син. Вони вже дорослі, кожен має свою сім’ю. Син одружився перший, народила мені невістка двох онуків. Я їх дуже люблю, душі в них не чаю. Все для них одних роблю. А потім настав час моїй доньці виходити заміж. Тож як тільки дізналася, хто буде її нареченим, то одразу стала доньку відмовляти. Як я тільки не просила її перестати зустрічатися з ним, довгі розмови були. Але дочка наполягла на своєму.
Її чоловік насправді дуже хороша людина, він роботящий, не п’є, всі гроші в будинок приносить, за моєю донькою дуже добре дивиться. Тільки ось не рідна він для мене людина. Дружину сина я одразу прийняла, вона така мудра дівчинка, ми з нею одразу спільну мову знайшли. А ось чоловік дочки -він іншої національності та іншої віри. Я пам’ятаю, мені ще дід у молодості казав, що одружуватися треба тільки з тими, хто має нашу віру, інакше ганьба буде на всю сім’ю. Але не змогла я доньці заборонити з ним спілкуватися, видно відразу, що між ними справжнє міцне kохання.
Все погіршилося, коли дочка від нього наро дила двох дітей. Тепер, коли до мене приходять у гості діти сина, то я їх із завмиранням серця чекаю. Обов’язково обіймаю і цілую. Якщо діти доньки приходять, то я теж їх обіймаю і цілую, але нема цих дітей у мене в серці, не можу до кінця їх прийняти. Тим більше, вони так відрізняються зовні, я в них нічого рідного не бачу. Хоча намагаюся цього не показувати, щоб нікого не ображати. Куnую всім онукам усе однаково. Але поки не знаю, як мені по-справжньому дітей доньки прийняти.