Я пам’ятаю, що коли мені було років 7, то батьки відвозили мене щоліта в село до бабусі з дідусем. Тоді всі діти приїжджали, ми доnомагали по дому, бігали до корів, працювали на городі. Веселий був час. І жив у нас у селі один див ний дідусь. Дивний він не лише через своє ім’я-Беримир, а й через поведінку. Він був стареньким із білою бородою та волоссям. Для нас дітей він був схожий на Діда Мороза, дорослі нам дозволяли з ним проводити час, але бабки в селі думали, що він язичник. Всі хлопці доnомагали дідусеві Беримиру, дівчата завжди прибирали в його хаті, мили дерев’яні підлоги, готували кашу з маслом.
А хлопчики рубали дрова, доnомагали ставити самовар у дворі. Дідусь Беримир розповідав, що сам ходить ранком у ліс, щоб набрати трави малини, смородини та ромашки. Потім заварює з цього чай, щоб усі діти села були здо рові та міцні. Такими ми й були. Дідусь був дуже добрий, тільки ось пересувався повільно, але до цього всі звикли. Ніхто не знав його точного віку, але ми точно знали, що дідусь може відповісти на будь-яке запитання.
Якось увечері він сказав всім нам, що завтра до нього краще не приходити. Він попросив, щоб хтось із дорослих прийшов до нього. Ми так і зробили, виявилося, що тієї ночі дідуся Беримира не стало. Ховали його всім селом, всі діти nлакали і батьки разом із ними. А ось бабки все думали, ставити йому хрест на могилці чи ні. Все ж таки поставили дерев’яний хрест. Але через три дні через блискавку та сильний вітер хрест знесло. Тоді бабці сказали: -Отже, точно був язичником. Я так і не знаю, ким він насправді був, але це не має значення. Головне, що він був дуже гарною людиною.