Я наро дила дитину у 18 років. Хлопець втік від мене, коли дізнався, що я чекаю на дитину; він навіть на дзвінки не відповідав, боягузом виявився. Мама лаяла мене, казала, що мені дитина не потрібна, погрожувала, казала, що не підтримає мене, якщо я народ жу. Не знаю, як так вийшло, але я, яка завжди слухалася маму, цього разу вирішила наро дити дитину. Мама моя взагалі до неї не підходила, була байдужою. Але потім вона стала дбати про дитину, няньчився з моєю донькою. Нам було дуже складно впоратись: я не працювала, у мами пенсія була дуже маленькою.
Моя подруга жила в іншому місті, вона запрошувала мене до себе на роботу; я думала, що мама мене не пустить, але таки вирішила сказати їй. Вона навіть зра діла, сказала, щоб я їхала, може, знайду когось, влаштую своє життя, подорослішаю. Я поїхала, знайшла роботу. Все було просто чудово: я щомісяця відправляла мамі гроші. Ми зідзвонювалися майже кожен день, але я помічала, що донька мене практично не впізнає. У мене було таке відчуття, що мама про мене нічого не розповідає дівчинці: ще трохи, вона взагалі не визнаватиме мене.
Я познайомилася з чоловіком, він був роз лучений, сказав, що його дружина поїхала з донькою до іншого чоловіка і перервала всі зв’язки. Дізнавшись, що у мене теж є дочка, він зрадів. Я поїхала додому забрати доньку до себе, але та сказала, що залишається у бабусі; як би я її не вмовляла, вона не хотіла. Незабаром приїхав мій улюблений, і не знаю, як так вийшло, але він умовив її – і ми всі разом поїхали додому. Він душі в ній не чає, вона теж його любить, нарешті моє життя налагодилося.