Бабуся взяла опіку за нас на себе, намагалася дати нам усе найкраще. Жили ми в селі, у неї на дачі. Вона встигала не лише за нами доглядати, а ще й поратися на городі. Пенсія у бабусі була дуже скромною, тому ми харчувалися з городу, бабуся навіть примудрялася продавати. Я намагалася доnомагати бабусі, добре вчитися, щоби потім знайти хорошу роботу. Так і вийшло: я закінчила школу із золотою медаллю, тоді брата забрали до армії, я вступила до ме дичного інституту, вчилася добре, мені все це подобалося. Потім, коли я пішла на практику до однієї з лікарень, мене помітили та запропонували роботу.
Поки я навчалася, намагалася постійно відвідувати бабусю, але потім, коли почала працювати, часу не було взагалі, але я часто їй дзвонила. Дізналася я, що брат після ар мії одружився і поїхав у місто зі своєю сім’єю, моя сестра теж вийшла заміж і поїхала. Вийшло так, що бабуся залишилася сама, я її запрошувала до себе, вона не погоджувалась, казала, що не зможе без свого дому. Минав час, бабуся моя була вже старенькою. Якось я подзвонила їй, а вона трубку не взяла, я сильно занепокоїлася. Зателефонувала сусідці, попросила піти перевірити, що з бабусею, на що вона сказала, що бачила її три дні тому і нічого з нею не сталося б за цей час.
Я розлютилася, поїхала до бабусі в село, і коли побачила її в ліжку, хвору і змерзлу, то моє серце стислося. Мені було со ромно від того, що в неї є онуки, але ніхто не відвідав її. Я забрала її до себе, навіть слухати її не стала, привезла додому, дала їй найкращу кімнату. Я вилікувала її, поставила на ноги, і три місяці вона прожила зі мною, потім просилася назад до себе додому. Не хотіла я відпускати, але вона сказала, що вже сезон, тому вона має бути на городі, що почувається дуже добре. Вона просто nлакала від щастя через все, що я зробила для неї, хоча це було дрібницею порівняно з тим, що вона свого часу зробила для нас. За кілька місяців бабусі не стало, і я подумала: добре, що я встигла зробити все для неї і подарувати їй хоч трохи щастя.