Повертаюся якось додому. Підійшов уже до під’їзду, раптом до мене підбіг породистий пес. По ньому видно, що молодий і заблукав. Поки я набирав код під’їзду, песик присів поруч і уткнувся носом у мою ногу. Я опустився навпочіпки: – Малюче, заблукав? Пес довірливо подивився мені прямо в очі. На вулиці було холодно, якщо б він залишився тут на ніч, замерз би. – Ну що ж, ласкаво прошу. Я пропустив собаку вперед. Варто відзначити, що пес був дуже вихованим. Зі столу нічого не брав, частування не випрошував, терпляче дочекався, коли я його нагодую. А вночі, коли я ліг спати, він улаштувався під ліжком.
Мене зворушила така довіра, про себе я вирішив, якщо господарі не знайдуться, із задоволенням залишу пса собі. Сам давно мріяв про волохатого друга, відкладав на цуценя вже другий місяць. Вранці зібрався на роботу, собаку нагодував і залишив у квартирі. Відразу, як вийшов із під’їзду, побачив листівку, де була фотографія мого нового приятеля, номер телефону та прохання зателефонувати. Слухавку зняла жінка із приємним голосом.
– Дуже дякую, що зателефонували! Ми його вчора кілька годин шукали. Злякався петарди і втік кудись. Це песик мого сина. Домовилися зустрітись після моєї роботи. Пса прийшла забирати молода, симпатична жінка. Оксана була моєю ровесницею. На знак подяки вона принесла мені коробку печива, яке сама спекла. Ми розговорилися за чашкою чаю. Оксана була розлучена, одна виховувала сина. Працює бухгалтером, але підробляє кондитером. Бере замовлення. Я зачепився за цей момент, щоби nродовжити знайомство, замовив у неї торт для колеги. Завдяки псу я познайомився зі своєю майбутньою дружиною.