Нещодавно я поїхав до рідного міста, щоб побачити батька. Відколи я закінчив університет, перебрався до столиці по роботі. Рідко бував у рідних краях. Під час останнього візиту зіткнувся з університетською подругою, ми з Катею не близько спілкувалися, але раніше часто бували в одній компанії. Я запросив її до кафе, згадати старе і трохи поговорити. Ми досить приємно поспілкувалися. Коли я запитав Катю про самопочуття її мами, Катя трохи зажурилася.
-Зі здоров’ям у мами все гаразд… Начебто. – Чому начебто? -Ми давно не розмовляли. -А чому? Тут Катю начебто прорвало. Було відчуття, що вона дуже довго тримала це в собі, і все це вилилося назовні. Вона навіть трохи поплакала. Катя розповіла, що життя з її мамою було кошмаром. У неї дуже тиранічний батько, який не давав їй і крок зробити вбік без його відома. Мати перевіряла її телефон, контролювала витрати, контролювала проведення часу та вибір друзів.
Катя почувала себе, як пташка, замкнена в клітці, тому мріяла якнайшвидше вибратися назовні, здобути фі нансову незалежність і переїхати жити окремо. Після університету вона так і зробила коли знайшла роботу. Тільки мати не перестала лізти в її життя. Вона щодня навідувалася до неї у квартиру, влаштовувала сkандал. А одного разу, коли вона вкрала з її будинку пуховик, який чомусь їй не подобався, Катя вирішила зовсім припинити з нею спілкування. Їй боляче, що так довелося зробити, але іншого виходу вона не бачила. Мені Катю було щиро шкода. Мені ось із батьками пощастило більше, вони навіть заохочували у мені потяг до незалежності.