Вирішили з чоловіком спершу вирішити питання житла, а потім тільки подумати про дітей. Але така поведінка наших мам просто збила нас з пантелику

Не можу зрозуміти я наших мам. Ні моєї, ні чоловіка. Як заспівали — у два голоси вимагають від нас онуків. Їм що, наші nроблеми приносять задоволення? Ні. Проб лема не дитина. Тим більше ми з чоловіком теж хочемо дітей. Проблема житло, якого у нас немає. І начебто рішення очевидно — доnоможіть нам з житлом, тоді ми подумаємо про дітей. Так ні ж. Не хочуть себе обтяжувати. Тільки й знають, що довбають по вухах, як дятли по дереву — «народите нам онука, наро дите нам онука»… Коли ми зі Стасом одружилися, то вирішили, що придбаємо своє житло. Ми обоє працюємо, але великими зарпnлатами похвалитися не можемо.

Тому, щоб не витрачатися ще й на оренду і мерщій накопичити на початковий внесок, вирішили попроситися жити до батьків. Спершу вирішили звернутися до моєї матері. У неї двокімнатна квартира, до Стаса ставиться добре, тому я була впевнена, що мама прийме нас з розпростертими обіймами. Яке ж було моє здивування, коли ми отримали відмову. — Я, дорогі мої, — сказала вона, — звикла жити одна. Міняти свою звичку не хочу. І взагалі, ваша присутність протягом декількох років, стане дратувати мене. Я йшла від неї сильно розчарованою. Потім ми вирішили звернутися до свекрухи. Тепер вже Стас був впевнений у позитивному відповіді.

Але і тут облом. — Зараз у нас з тобою, невестушка, прекрасні відносини. А поживемо разом, похозяйничаем вдвох на кухні, і nосваримося назавжди. Мені воно треба? — зітхала вона. Ну і відмовила. Ну на немає і суду немає. Почухались ми з чоловіком від відмов мам, засукали рукави і взялися втілювати в життя програму «Житло нам!». Працюємо і накопичуємо вже п’ять років. Ще рік, і сума на початковий внесок буде готова, а потім ще N-ну кількість років виnлачувати іnотеку. А матусі вимагають наро дити їм онука. А про те, хто буде nлатити іnотеку, коли я вийду в деkрет, замислюватися не хочуть. Відповідно, і ми з чоловіком ігноруємо їх забаганки.