Коли ми з чоловіком розписалися, з нашого маленького безперспективного містечка переїхали в столицю. Він був молодим спеціалістом, їхав за кар’єрним зростанням, а я їхала як його дружина, до того ж теж з професією – бухгалтер. Це був кінець 80-х, ми втратили шанс отримати квартиру від держави, тому багато працювали. Розуміли, що повинні домагатися всього самі. Чоловіка з першої роботи скоротили. Він знайшов собі іншу, і підробіток, і проектами займався, лише б встигати. Адже вже наро дилися наші діти, а ми жили в маленькій кімнатці гуртожитку.
Він вдень їхав на роботу, ввечері повертався, їв, йшов на підробіток, повертався, лягав спати на кілька годин і знову те ж саме. Іноді я просила нашу сусідку вечорами посидіти з нашими дітьми, щоб я підробляла в кафе посудомийкою. Старенька не брала з нас rрошей, але ми їй завжди куnували що-небудь смачненьке. Так ми збирали кожну коnійку на нашу мрію. Скоро ми дізналися, що чоловікові дісталося спадок від тітки, квартира в рідному місті. Ми ее продали, додали на цю суму всі наші заощадження і куnили однушку. Ми добре розуміли, що діти у нас різностатеві, зупинитися на однушці ми не могли, тому продовжували працювати і збирати. На щастя, нам посміхнулася удача.
Чоловік став начальником, почав добре заробляти, а я змогла влаштуватися за своєю професією, теж на високооnлачувану роботу, адже діти вже ходили в школу. З нашого переїзду в місто на той момент пройшло вже 20 років, і ми змогли придбати трикімнатну квартиру нашої мрії. А що стосується дітей, вони стали нашим великим розчаруванням. Донька спочатку цікавилася художнім мистецтвом, вступила на цей факультет, потім кинула навчання, мовляв, розлюбила. Вона твердила, що шукає собі інтереси і хобі, а сама з подругами ходила по клубам, бігала за хлопчиками. У нього з’явився один, кілька років жили в громадянському шлюбі.
Він до останнього не зробив їй пропозицію, адже донька лінива, її нічого не цікавить, крім смартфона. Вони роз лучилися. Вона не хоче знайти собі роботу, мовляв, їй, доньці начальника, не належить працювати на простій роботі. У сина схожа ситуація. Ледве закінчив школу, відрахували з коледжу, весь день грає в комп’ютерні ігри. Обидва розтовстіли, вранці прокидаються, їдять, сидять, грають, і йдуть спати. Навіть з дому не виходять. Ми з чоловіком іноді питаємо, чим вони цікавляться, чого їм хочеться. Вони не говорять нічого. Головніше, щоб ми вчасно сnлачували за інтернет. Не розуміємо, у кого вони такі? За все це час вони бачили, як ми працюємо, щоб досягти наших цілей, виконуютьіть наші мрії. Що вони будуть робити, коли нас не стане? Вони нічого не вміють. Але все ж вони наші діти, і, напевно, ми упустили щось у їх вихованні.