Ще з самого мого дитинства, у нас був сімейний біз нес, а саме у нас бува невелика пекарня. Раніше наш бізнес мав велику популярність, але незабаром поkупців стало все менше і менше, напевно, звичайні булочки всім набридли… Незважаючи на це ми ще залишалися на плаву, і коли я подорослішала, батьки «подарували» пекарню мені. Не те, щоб вони примушували займатися саме цим біз несом, просто я сама часто говорила, що мені ця справа подобається. Після того як пекарня дісталася мені, я вирішила влаштувати великі зміни. Зробила ремонт в самому салоні, поміняла інвентар, все перефарбувала і переставила.
На наших продуктових поличках почали з’являтися нові модні десерти: кейк-попси, мафіни, круглі пампушки з різнобарвною глазур’ю, бенто-тортики і всяке таке милашество. Хоч наша пекарня і оновилася, але віна все ще перебувала за старою адресою, а райончик у нас не найблагополучніший. Я навіть з часом звикла відганяти від магазину бомжів, які до кінця дня зручно влаштовувалися перед нашими вітринами. Кожна людина сама творить свою долю. Можна все життя гріти одне місце і стати бомжем, а можна намагатися, прагнути до кращого і вибратися з будь-якої дірки. Скільки у світі мільярдерів з неблагополучних сім’єю? Саме із-за таких своїх поглядів я завжди дуже неrативно ставилася до бездомних і ніколи їх не шkодувала, адже їх життя – результат вибору. Одного разу я побачила на нашій вулиці маленьку дівчинку, що сидить на газоні між пекарнею і сусіднім магазином.
Її матері не стало давно, а батько після цього пристрастився до алkоголю, і бідна дівчинка опинилася на вулиці. Ні, будинок у неї був, але будинком то приміщення було важко називати. Все це я дізналася у моєї мами, яка знала чи не всіх мешканців нашого маленького містечка. Це був єдиний раз, коли мені серйозно стало жа ль людини. (EV/K) Я познайомилася з дівчинкою, відвела її в магазин дитячого одягу і куnила їй пару готових образів. Наступного дня вона прийшла до нашої пекарні розчесаної, усміхненою, в красивою, в акуратному одязі. Вона схвильовано розповіла мені, як всім однокласницям сподобалися її туфлі і блузочка. Після цього я почала кожен день зі свіжими пончиками чекати Машу після уроків. Ми обідали разом або в нас, або в кафе навпроти, а потім вона забирала кілька булочок і радісно шагала додому – пригостити батька. У разі Маші я знаю, що вона не заслужила такого життя, і, бачачи її прагнення до більш якісного життя, я готова доnомагати їй хоч до самого повноліття.