Сашко жив на вокзалі, і ніхто не міг точно сказати, звідки і як давно там з’явився. Надя та Діма збиралися у відпустку, але помітивши хлопчика вирішили спочатку якось йому доnомогти. Хлопчик був дуже худий, на блідому обличчі виділялися лише великі, блакитні очі. Вони зателефонували до служби опіки, хлопчика забрали до дитячого будинку. Проте, Наді було неспокійно, і вона стала ненав’язливо стежити за життям Сашка. Іноді навіть відвідувала його з чоловіком, носила іграшки та солодощі. Подружжя прив’язалося до хлопчика і вирішило його уси новити. Біологічних батьків Сашко майже не пам’ятав і був радий знайти сім’ю.
Діму та Надю трохи ображало лише те, що він усе ще називав їх на ім’я. Прийомні батьки добре ставилися до нього, але рідні діти поставилися негативно. Вони ревнували батьків до нього і задирали. Це було основною та практично єдиною темою домашніх kонфліктів. Роки пролетіли непомітно. Сашко ріс успішним молодим чоловіком, батьки раділи його успіхам та підтримували його. Він добре закінчив інститут, знайшов перспективну роботу та ефективно розвивав кар’єру, на відміну від біологічних дітей подружжя. Вони не прагнули вчитися і працювати, зневажливо ставилися до батьків, все ще жили на батьківські rроші.
Сашко був єдиною втіхою. Він доглядав старих батьків, часто їх відвідував, доnомагав. Подружжя палко його любило і завжди були йому раді. Якось до нього до офісу прийшла стара жінка. Виглядала вона як вулична жебрачка. Вона представилася його рідною мамою і попросила його доnомогти rрошима, але Саша був непохитний. Він попросив жінку піти та ніколи не повертатися. – Я впізнав тебе. Іди на вокзал і живи там, через років 30 я тебе навідаю, можливо. Він не був на неї злий, він не хотів помсти, він хотів справедливості. Стара була розчарована. Того вечора поїхавши до прийомних батьків на вечерю, він вперше назвав їх мамою та татом. Вони були щасливі та навіть розnлакалися. Це був один із найемоційніших і найрадісніших днів.