Ми з дружиною в шлюбі вже 30 років, але досить давно не можемо знайти спільну мову. Весь цей час займалися вихованням дітей, куnівлею майна. А коли вийшли на nенсію, зрозуміли, що у нас майже нічого спільного немає. Спільне життя стало для нас мукою. Щоб не мучити один одного ми прийшли до того, щоб роз лучитися. Для дітей це було дуже великим стре сом, та ми й самі від себе не очікували. Вони перестали з нами спілкуватися. Але я впевнений, що з часом пробачать нас. Тепер піднялося питання про майно. Так виходить, що ми нажили його разом.
Але я не збираюся ділитися з дружиною. Будинок я будував своїми руками, кожну цеглинку збирав. Цілими днями намагався, а Вероніка просто за дітьми дивилася і обід готувала. Однак вона точно також не хоче поступатися. Ми звернулися до суду, щоб все було чесно. Крім будинку ділити нічого, квартири ми віддали нашим спадкоємцям. Минуло два місяці. Жили цей час разом, навіть не розмовляли, ходили з похмурими обличчями. Якось я пішов на горище розбирати речі і знайшов старі касети. Там було записане все наше життя з початку знайомства.
Весілля, перші кроки дітей, дні народження. Покликав дружину, і ми почали дивитися разом. На душі стало так тепло. Нам було дуже соромно за себе. За роз лучення, за поділ майна. Я вибачився перед Веронікою, і вона теж попросила вибачення. Після того вечора ми перестали сваритися. Повністю переглянули свої життєві цінності. Життя змінилося на 180 градусів. Наприкінці місяця прийшло рішення суду. Ми його навіть не відкривали. Продовжили жити разом, незважаючи на те, що офіційно були розлучені. Ми знову любили один одного так, як полюбили в перший день знайомства. Діти були неймовірно раді цій новині, часто приходили до нас. Наша сім’я знову була в зборі.