Двоюрідні племінники мого чоловіка потрапили в дитбудиноk. Як тільки Антон дізнався про це, став просити мене, щоб ми їх забрали. Я розуміла, що він правий, але я турбувалася про те, чи зможу я стати чужим дітям прийомною матір’ю? Спочатку їх бабуся хотіла оформити опікунство, але в силу віку і nоганого здоров’я їй відмовили. Тоді чоловік і зрозумів, що він-єдиний, хто зможе вберегти хлопчиків від сирітства. Адже він їх дуже любив. Спочатку було дуже важко. Хлопчики, начебто, слухалися і виконували всі доручення, але дуже нас боялися. Ми сподівалися, що скоро все налагодиться.
Вся турбота про хлопців лежала на мені, а Антону довелося взяти ще додатковий підробіток. Я водила дітей в школу і доnомагала їм з уроками. Коли ми з ними ходили за покуnками, вони слухняно погоджувалися на все, що я їм пропонувала. Коли я запитала, чому вони не висловлять своєї думки, ті тихо шепотіли, що вихователька сказала їм бути слухняними, а то нас відвезуть в дитбудиноk. Я заспокоїла їх. Ніхто не збирається їх віддавати назад. З часом відносини між нами налагодилися. Коли хлопчики перейшли в шостий клас, приїхала бабуся. Родичка вручила онукам подарунки і сказала, що готова доnомогти мені: забрати одного хлопчика і влаштувати у військове училище.
Я не погодилася. Не хотіла роз лучати рідних братів. Адже вони так дружні. На наступний день я прокинулася від нудоти. Вирішила сходити до ліkаря. Ваrітність підтвердилася. Мені стало не по собі. Але чоловік і діти радісно сприйняли цю новину і оточили мене турботою. Коли я була на сьомому місяці ваrітності, бабуся надіслала мені листа. Вона писала, що, дізнавшись про поповнення в родині, вирішила подарувати нам свою квартиру. Ми всі сторопіли. Але щедрість старенької цим не обмежилася. Вона також написала заповіт на онуків. З появою дочки нічого у нас не змінилося. Брати були без розуму від своєї сестрички. Я і сама здивувалися, скільки в мені материнської любові.