Коли Олені виповнилося дванадцять років, вона дізналася таємницю, що приховували батьки. Випадково почула розмову бабусі з сусідкою, коли гостювала у неї в селі. – … Так ось і прижила моя дочка Оленку від приїжджого хахаля. При живому-то чоловікові. Тепер каже, що дочка її найбільша помилка в житті. Нібито це дівчинка змусила її лягти під чужого мужика. Я їм кажу: “Заважає вона вам, віддайте її мені. Не мучте дитину.” Так ні, не погоджуються. “Що люди скажуть.” – говорять. Томку-то, молодшу, люблять, балують. А Оленки нібито і не існує для них… Олена вибігла з дому, прибігла на свою улюблену поляну і до самого вечора проnлакала там. Коли повернулася додому, обійняла бабусю і запитала:
– Можна я у вас поживу? – Навіть потрібно, – відповіла бабуся, витираючи сльози. Пройшли роки. Олена в місто до батьків не їздила, а ті рідко приїжджали відвідати бабусю. Дівчина закінчила школу. Потім відучилася в райцентрі, в коледжі на вчителя і повернулася до бабусі. Влаштувалася вчителькою в сільській школі. Незабаром стала зустрічатися з Андрієм. Дату їхнього весілля призначили на осінь. Влітку, на канікули, приїхала Тома. Олена приїзду сестри була рада, всюди брала її з собою, познайомила з усіма.
До кінця літа Тома поїхала. За день до весілля приїхала мати. – Тома вагітна. Від твого Андрія. На Томі він і одружиться завтра. Ти ж не погубиш життя сестри? – Бабуся, що мені робити? Мені так боляче! – плакала в обіймах старенької Олена. Бабуся гладила і цілувала внучку, заспокоюючи її. Потім простягнула їй конверт. – Це я тобі на весілля готувала. Бери rроші і їдь. Поступи в університет. Село-це не для тебе… Весняний, сонячний, вихідний день. Олена Степанівна ніжиться в ліжку. Поруч ще спить чоловік, Марат. А за дверима вже чувся тупіт двох пар маленьких ніг. Діти підбігали до спальні батьків…