Ми з моєю подругою Юлею були так нерозлучні ще зі школи. Практично в один час вийшли заміж, після заміжжя стали спілкуватися трохи менше. Все ж почався новий щабель в житті і потрібно було приділяти більше уваги своїй родині. Але ми все одно часто бачилися і практично в один час заваrітніли. Я наро дила дівчинку, а Юля – хлопчика. Звичайно, перший час у нас була мрія, щоб наші діти в майбутньому були разом, тоді і ми б стали родичками. Тільки от через останній випадок ми з Юлею перестали спілкуватися, а виною якраз-таки її син.
Я свою дочку відразу віддала в садок, коли прийшла наша черга. Тому що я вважаю, що дитина повинна спілкуватися зі своїми однолітками. А якщо зараз не навчиться, то в школі потім важко буде, а це вплине на все життя, в дорослий час буде важко друзів заводити. Тому моя дочка ходила в садок, їй дуже подобалося, а ось син Юлі сидів удома. Я дивуюся, чому Юля не водить його в садок, як всіх нормальних дітей? Але подруга каже, що їй спокійніше, коли її дитина поруч і вдома. Хлопчик росте у неї затиснутим, практично не спілкується ні з ким.
Один раз я прийшла до Юлі в гості зі своєю донькою. І тут син Юлі став бити мою дівчинку – я відразу заступилася. Але Юлі не сподобалося, що я nосварила її сина, вона стала кричати на мене і доводити, що діти повинні самі свої стосунки з’ясовувати. Але я ясно дала зрозуміти, що мою дочку ніхто не має права ображати. Ми з Юлею пересварилися. Поки ми кричали один на одного, наші діти замовкли і спостерігали за нами. Стало дуже соромно за свою поведінку. Я зібрала свої речі, і ми з донькою пішли. Після того випадку Юля мені не дзвонила, а мені першою дзвонити якось ніяково.