Нещодавно мені виповнилося 26 років, у мене чудовий чоловік. Нашому синові виповнилося три роки. З чоловіком ми ладнаємо, у нас прекрасні стосунkи, живемо душа в душу, скоро у нас наро диться друга дитина. Батьків мого чоловіка немає в живих. Ми живемо в квартирі чоловіка, ця однушка дісталася йому від них. Живемо весело, але трохи вже відчувається тіснота. У моїх батьків – простора чотирикімнатна квартира. Вони мають одну заповітну мрію – велику сім’ю, де завжди чути шум і сміх. Але, крім мене, у них немає дітей.
Я у них єдина. Думаю, що тому їм хочеться мати багато онуків. Коли моєму синові виповнилося сім місяців, моя мама почала розмову про те, що треба подумати про другу дитину. Найдив ніше те, що мій чоловік був згоден із мамою. Він також хоче мати велику родину. Так, він хоче і другого, і третього, і четвертого. А моя думка нікого не цікавить? Жити такою великою сім’єю в однокімнатній квартирі просто неможливо, але ми не наважуємося взяти kредит, це велика відповідальність. У чоловіка робота непостійна і зарnлата не дуже висока.
Я запропонувала мамі продати квартири і куnити для нас троячку, а для батьків двоєчку, але мама не погодилася. Потім я запропонувала змінити квартири, але цей варіант теж не влаштовував їх. Думала, їм буде зручно жити в однокімнатній квартирі, а нам – у троячку. Але вони відмовилися. Я не розумію їх, вони хочуть онуків, майже вимагають, але в яких житлових умовах житиму онуки – їх не цікавить. Я запитала у мами, як ми житимемо з двома, трьома дітьми в маленькій однокімнатній квартирі? Вона мені відповіла, що я маю чоловіка, він повинен забезпечувати нас житлом, вони нічим не можуть допомогти; потім додала, що коли вони були молоді, їм ніхто не допомагав. Але ж у них була лише одна дитина…