Жили ми спокійно, нікого не чіпали, поки в квартиру знизу не оселився новий сусід. З чуток, сусід знизу, Іван Петрович, відсидів у місцях не настільки віддалених. У перший же день його прибуття він вирішив цю справу відсвяткувати-та так, що rудів весь поверх. Неможливо було укласти діточок спати. Музика гриміла так сильно, що ми з чоловіком у власній квартирі один одного не чули. Спочатку я вирішила, що потрібно з сусідом просто поговорити. Відправила до нього чоловіка, а сама на сходовий майданчик вийшла, щоб підслухати їхню розмову. – Мені плювати на вас і ваших дітей. Я відпочиваю, право маю на це.
Та й взагалі, це ваші діти мені заважають. Цілими днями бігають, у мене люстра хитається. Тупають, як носороги. Ніжки б їм відрубати-грубо відповів наш сусід. Остання фраза мене, чесно кажучи, налякала. Тому було вирішено звернутися до дільничного. Написати заяву на сусіда побоялася, а ось попросити поговорити з ним і, може, навіть залякати, можна було спробувати. Дільничний скаргу прийняв, а от прийти – не прийшов. Через тиждень ми вже були впевнені, що ніхто і не прийде. У чоловіка є друг, який закінчив юридичний факультет.
Коли чоловік з ним поділився проблемою, то він запропонував написати в прокуратуру колективну заяву. Тоді Івана Петровича мали б забрати. Заяву склали, але ніхто з сусідів не підписав. – Ви що? Він же бандюган. Раптом дізнається, тоді проблем не уникнути. Я чула, що у нього брат в адвокатській конторі працює, відразу його відмаже. А нам помститься, краще потерпіти-поділилася своїми роздумами пенсіонерка. Через якийсь час ми з чоловіком вгамувалися. Діти росли під шансон. Молодша донечка навіть стала підспівувати моментами. Через місяць, Іван Петрович вгамувався. Він влаштувався на роботу охоронцем, тому бував він вдома вже вкрай рідко.