Мій тато для мене завжди був недосяжним ідеалом. Я любила його, але не знала, як показати своє kохання. Зараз я заміжня, у мене чудовий чоловік, прекрасна донька. Дівчинка ходить в дитячий садок. Я не хочу, щоб те саме повторилося з моєю донькою. Я намагаюся залучати чоловіка до виховання нашої дочки. Не можу сказати, що він ставиться до цього з ентузіазмом. Увечері чоловік приходить додому і виправдовується тим, що втомився і хоче полежати на дивані або подивитися телевізор: “У мене відповідальна робота, я дуже втомлююся, і хочу відпочити, а ти не хочеш цього зрозуміти”, – каже він роздратованим голосом. Я йому пояснювала, що він має брати участь у вихованні доньки.
Дитині п’ять років, вона потребує його уваги. Вона хоче грати з татом, спілкуватися з ним. Це несправедливе ставлення до дитини. Мій чоловік переконаний, що коли донька виросте, тоді вони стануть близькими друзями, гулятимуть разом, а зараз дитина ще маленька і нічого не розуміє. Три дні тому у дитячому садку був невеликий ранок. Ми з донькою зробили костюм, вона вивчила вірш і показала мені, як учителька навчила її танцювати.
Зазвичай я ходжу на ранки, але того дня я не могла піти з роботи. Тож попросила чоловіка сходити замість мене. Дзвонити та нагадувати було ніколи. Але коли ввечері я прийшла забирати доньку, то виявила, що її батько так і не прийшов на ранок. Донька була сумна, із заплаканими очима. Вдома я спитала, чому він не пішов, бо обіцяв, що обов’язково буде. Ми nосварилися, він довів мене до істериkи сказав, що я роблю з мухи слона, грюкнув дверима і пішов. Тепер ми не розмовляємо. Я чекаю від нього якнайшвидших вибачень. Донька образилася і не розмовляє з нами: ні зі мною, ні з батьком. Я її розумію.