Моя мама – справжній спецагент, вона могла б бути чудовим шпигуном. Вона контролює кожний мій крок. Вона повинна знати, з ким я дружу, хто його батьки, чим займаються, хто тітки та дядьки, хто бабусі та дідусі, яка у них зарnлата, де проводять свята тощо. Вона не обмежується лише цим: перевіряє всі мої листування, мою сумку, мої кишені, перевіряла мої шафи, підслуховувала розмови. У дитинстві я з цим мирилася. Думала, що це норма. Але в юності мамин контроль став мене дратувати. Вона хотіла знати про все, кожний момент мого життя. Одного разу мій однокласник запросив мене у кіно, наступного дня його викликали на допит.
Мама допитувала його надвечір. Потрібно було бачити моє обличчя, коли він вийшов із вітальні. Мені було соромно. Мені довелося приховувати від неї все. Тепер мені 27 років, досі не вийшла заміж. Якщо раптом затримуюся з роботи, вона може дзвонити сто, тисячу разів. Каже, що вже пізно, що настав час додому. Іноді я вимикаю телефон, і тоді я знаю, що на мене чекає вдома: запах серцевих крапель, заnлакана мама, закиди, що я не люблю її, не ціную її турботу, нескінченні питання. Не турбота, це деспотизм.
У мене nсихологічні проблеми через маминий контроль. Але я знайшла вихід. Єдине, що я можу зробити для відходу з токсичного середовища. Зібрала речі та переїхала у орендовану квартиру. Рішення про переїзд я зберігала в секреті, не хотіла бачити її істерику, знаю, який сkандал влаштує. Ось уже три тижні я мешкаю окремо, три тижні без тотального контролю. Нарешті я відчула себе вільною. Отримую повідомлення та дзвінки від скривдженої мами: вона вважає, що я її покинула, що я невдячна. Якщо чесно, я втомилася: я її люблю, але у мене своє життя.