Нам із чоловіком уже було за сорок, коли народилася наша довгоочікувана дочка. Ми для неї нічого не шkодували. Платний садок, елітна школа, різні гуртки та гуртки іноземних мов. Витрачалося на все це досить багато. Але ж вона наша єдина дочка, нам було в радість. Вона теж була доброю дочкою. Вчителі хвалили її, казали, що вона дуже розумна та талановита. Наприкінці школи, на випускному, вона здобула золоту медаль. Ми вирішили, що їй треба вступати до кращого вищого навчального закладу. У Москві був великий конкурс на бюд жетні місця, і їй не вдалося пройти.
Залишалося надходити на платне. А ми пенсіонери, ледве впоралися. Вже на третьому курсі у нас закінчилися всі заощадження. Потрібно було продавати дачу. – Маємо терпіти труднощі. Без диплома вона не впорається в житті, – твердив чоловік. На четвертому курсі в одній компанії доньці запропонували добру посаду, обіцяли чекати на закінчення навчання. І ще одна новина була, якого ми не чекали – зібралася заміж. – Може спочатку закінчиш навчання?
– казали ми їй. Вона нас не послухалася і диплом отримала, вже будучи дружиною та матір’ю. Чоловік дочки був середнім біз несменом, і такий самий у нього був дохід. Розумом теж не блищав. Що вона у ньому знайшла, ми не зрозуміли. А наша думка її не цікавила. Дуже любила вона його. Вже п’ять років минуло, а вона жодного дня не працювала. Виховувала вдома дитину та займалася господарством. Все твердила, що, можливо, це і є її покликання. -Вона нас зрадила, – сказав мені чоловік. Прикро нам було. Ми всі наші сили та заощадження вкладали у її навчання. Але все було дарма.