Ринок виглядав порожнім і похмурим. Сірі хмари затягли небо, дрібний дощ ліниво стукав по прилавках, а вітер підхоплював кинуті папірці з цінниками, кружляючи їх по мокрому асфальту. Люди пробігали повз, кутаючись у куртки, намагаючись якнайшвидше втекти від негоди. Ніхто не хотів затримуватись на вулиці у такий день. Біля одного з прилавків стояла жінка похилого віку. На старому клейончастому покривалі акуратно розкладені домашні помідори, картопля і пучки свіжої зелені. Було видно, що кожен овоч вона перебирала з любов’ю, немовби передаючи частинку турботи тим, хто їх купить. Бабуся зітхнула і поправила хустку. — Ех, знову дощ, — пробурмотіла вона, стомлено дивлячись на рідкісних перехожих. Покупців не було. Люди лише мигцем кидали погляд на прилавок, але ніхто не зупинявся. Хтось поспішав на автобус, хтось ховався під парасольками. Навіть ті, хто зазвичай неквапливо ходив між рядами, сьогодні поспішали піти. «Дарма, мабуть, прийшла… У таку погоду нікому не потрібні мої овочі», — подумала вона, сумно подивившись на червоні, акуратно викладені помідори.
Раптом біля прилавка зупинилася жінка. Звичайна, нічим не примітна — у сірому пальті, з пакетом з магазину, зі стомленим, але добрим поглядом. — За якою ціною помідори? — спитала вона, трохи нахилившись, щоб краще розглянути товар. Бабуся одразу пожвавішала. На її обличчі з’явилася боязка посмішка, але в очах все ще читалася тривога. — Беріть скільки хочете… Все одно ніхто не купує, — зітхнула вона. Жінка підняла брови. — Як це ніхто? Вони ж чудові! Бабуся сумно махнула рукою. — Та кому вони потрібні під час дощу? Люди поспішають додому. Жінка замислилась. Подивилася на бабусю, потім на її товар. Щось у її погляді змінилося. Вона залізла в сумку за гаманцем, а потім раптом сказала: — Давайте я візьму все. Бабуся навіть не одразу зрозуміла. — Все? — перепитала вона. — Так, усі помідори, картоплю, зелень. — Але… навіщо вам стільки? — не стрималася старенька. Жінка посміхнулася. — Мені не потрібно. Я роздам це іншим. Нехай люди візьмуть небагато. Бабуся дивилася на неї так, ніби не могла повірити своїм вухам.
— Ви… справді так зробите? — голос її здригнувся. — Звісно. Добро має розповсюджуватися. Бабуся опустилася на старий стілець, притиснувши руки до грудей. — Дякую вам… Давно мені ніхто таких слів не говорив. Очі її сповнилися сльозами, і вона відвернулася, щоб незнайомка не помітила. — У наші часи рідко зустрінеш добрих людей… — прошепотіла вона. Жінка лагідно посміхнулася. — А ви вже зробили добру справу. Ці овочі — ваша праця, ваша турбота. Я просто допоможу донести це до інших. Бабуся похитала головою. — Ніколи не подумала б, що таке ще можливо. Зараз усі кудись біжать, поспішають… А ви зупинились. Жінка простягла їй пакет. — Іноді треба просто зупинитися і подивитися довкола. Бабуся раптом засміялася крізь сльози. — А я мало не пішла додому раніше! Жінка посміхнулася. — Бачите? Все не дарма. Вона акуратно склала куплені овочі по пакетах, потім озирнулася. Ринок починав оживати: хтось вибирав яблука, хтось квапливо торгувався біля м’ясного ряду, а хтось просто проходив повз, занурений у свої думки. — Ну що, з чого почнемо?
— з усмішкою спитала вона, повертаючись до бабусі. Бабуся моргнула. — Почнемо?.. — перепитала вона, не одразу розуміючи. Жінка засміялася. — Звичайно! Роздаватимемо! Нехай люди візьмуть, не пропадати ж добру. Бабуся хотіла щось сказати, але в цей момент повз неї проходила молода пара — хлопець і дівчина. Вони поволі розмовляли, явно не збираючись нічого купувати. Жінка рішуче махнула рукою. — Гей, молоді! Підходьте! Хлопець здивовано зупинився. — Нам? — Так-так, вам! Підходьте, візьміть свіжі помідори. Вони перезирнулися, але підійшли ближче. — А скільки коштує? — насторожено спитав хлопець. — Безкоштовно. — Безкоштовно? — перепитала дівчина, підозріло примруживши очі. — Просто так? — Просто так! — засміялася жінка. — Сьогодні ми роздаємо добро. Забирайте. Хлопець кинув ще один швидкий погляд на дівчину, ніби все ще вагався, чи варто брати. — Давай візьмемо, — тихо прошепотіла вона. — Це так приємно. Він кивнув, обережно прийняв пакет з овочами і з легкою розгубленою посмішкою сказав: — Дякую. Це так зненацька, але дуже приємно. Жінка лише махнула рукою: — Забирайте, у нас ще багато. Пара відійшла, продовжуючи жваво обговорювати подію, а до прилавка почали підходити нові люди. — Що тут у вас?
— спитала жінка похилого віку, міцно тримаючи внучку за руку. — Роздаємо овочі, — з усмішкою відповіла жінка. — Картопля, зелень, хліб — беріть, все безкоштовно. — Безкоштовно? — старенька глянула на неї з недовірою. — Так, сьогодні добро просто так. Жінка передала пакет дівчинці, і та, щасливо засміявшись, взяла його. — Дякую вам, люба, — подякувала бабуся і, посміхаючись, пішла далі. Поступово до прилавка почали підходити дедалі більше людей. Хтось брав зелень, хтось накладав картоплю, хтось просто здивовано хитав головою. — Таке буває? — перемовлялися між собою. — Щоб так, просто так? — Звичайно буває! — Сміялася жінка. — Треба просто розпочати. Бабуся дивилася на все це з блискучими від сліз очима. Вона бачила, як люди посміхалися, як діти раділи свіжим овочам та фруктам. Все це було таким простим, але таким важливим. — Знаєте… — тихо промовила вона, дивлячись на жінку. — Я гадала, що люди вже забули, що таке доброта. Та похитала головою. — Люди не забувають. Просто їм іноді треба нагадати. Бабуся ще раз оглянула усміхнених людей, потім кивнула, наче усвідомлюючи щось важливе. — А ви маєте рацію. Дякую вам за це.
Цей день я запам’ятаю назавжди. Жінка відповіла їй теплою усмішкою. — Добро передається далі. Варто комусь почати і воно розлетиться, як кола по воді. Бабуся тихо промокнула куточки очей хусткою, глибоко зітхнула. — Дай Боже вам здоров’я, люба. Ви сьогодні зробили більше, ніж просто допомогли мені продати овочі. Жінка знизала плечима. — Мені не треба було їх купувати. Головне, що сьогодні ви переконалися: добро живе, його треба просто розбудити. Ринок сповнився сміхом, розмовами, словами подяки. Люди йшли з пакетами овочів та світлими посмішками. А бабуся, дивлячись на свій порожній прилавок, вперше за довгий час відчула, що світ навколо став трохи теплішим. Минуло кілька днів. Цього разу сонце світило яскраво, і день видався напрочуд теплим.
На ринку було людно, торговці пропонували товар, хтось жваво торгувався, а хтось просто гуляв серед прилавків. Бабуся знову розклала свій нехитрий товар: рівні, міцні помідори — в одну горку, картоплю — в іншу, зверху — пучки свіжої зелені. — Подивимося, як сьогодні піде… — тихо сказала вона і поправила хустку. Але щось турбувало її. Вона кілька разів озирнулася на всі боки, ніби шукала когось. Люди проходили повз, хтось зупинявся біля сусідніх прилавків, але в неї поки що ніхто не купував. «Невже знову дарма прийшла?» — майнула думка, і бабуся тяжко зітхнула. Але раптом її погляд зачепився за знайомий силует. Вона примружилася, вдивляючись. «Це вона?…» Так! До неї наближалася та сама жінка, що кілька днів тому допомогла їй. На плечі у неї висів уже знайомий пакет, а хода була певна. Бабуся тут же схопилася з стільця і замахала рукою:
— Дівчино! Підійдіть! Жінка помітила її, посміхнулася і зробила крок до прилавка. — Здрастуйте! Як у вас справи? Обличчя бабусі буквально засяяло. — Набагато краще! Тепер люди стали частіше зупинятися. Помідори беруть, зелень питають. — Ось бачите! — радісно сказала жінка, опускаючи пакет на землю. — Доброта завжди повертається. Бабуся подивилася на неї з вдячністю, її очі світилися. — Дякую вам… Ви не просто допомогли мені тоді, ви показали, що добро може початися з одного простого вчинку. Жінка лагідно посміхнулася і простягла руку. — Головне — не забувати про це. Бабуся стиснула її долоню у своїй. — Тепер точно не забуду. Вони постояли в тиші, насолоджуючись теплим сонячним ранком. Ринок жив своїм життям — хтось галасливо торгувався, хтось куштував свіжі яблука, а хтось просто насолоджувався вихідним днем. Але ж для бабусі цей день був особливим. Вона знала: світ може бути добрим. Головне — зробити перший крок. І тоді добро обов’язково повернеться.