Стоячи перед дверима своєї колишньої квартири, Леонід зволікав, не наважуючись натиснути на кнопку дзвінка. За цей рік, що він прожив з іншою жінкою, він так і не зміг забути запаху будинку, тепло, яким він був наповнений. Тут минуло п’ятнадцять років його життя, роки, які він тепер згадував з глухою тугою. Нарешті, набравшись духу, він натиснув на сріблястий диск дзвінка. З-за дверей пролунала знайома мелодійна трель. Серце заколотилося, ніби він знову хлопчисько, що стоїть перед суворим учителем, готовим винести вердикт. Рішення, яке він прийняв не сам Рік тому він пішов брудно. Не вистачило сміливості просто сказати все в обличчя, і він збирався залишити Наталі лише записку: «Пробач. Я покохав іншу. Йду». Але дружина повернулася з роботи раніше, ніж він розраховував, і застала його з валізою. Леонід тоді щось бурмотів, намагаючись виправдатися, але під її поглядом — німим, обпалююче мовчазним — його слова розсипалися, мов картковий будиночок.
Він так і не зміг нічого пояснити. Просто кинув валізу, взяв першу сумку, що трапилася під руку, рвонув блискавку з такою силою, що бігунок залишився у нього в руках, і вискочив за двері. На кухонному столі залишилось кілька купюр. Наталі та донькам. На перший час. Життя, яке руйнується непомітно Спочатку їхня родина була, як здавалося оточуючим, ідеальною. Разом п’ятнадцять років. Затишна квартира, що залишилася від бабусі, яку вони разом перетворили на справжній будинок. Дочка, згодом ще одна. Наталя — дбайлива мати, чудова господиня, вірна дружина. Леонід працював у великій компанії, Наталя виховувала дітей, потім здобула другу освіту та влаштувалася в дитячий садок. Вони завжди були поряд, жили без скандалів, без драм, без гучних з’ясувань стосунків.
Але щось пішло не так. Коли до відділу прийшла Лінда (насправді Єлизавета, але вимагала, щоб її називали саме так), Леонід спершу навіть не помітив її. Але під час корпоративу вона опинилася поруч, несподівано зав’язалася розмова… і помчало. Лінда не збиралася залишатися коханкою. Незабаром вона поставила ультиматум: або він йде з сім’ї, або між ними все закінчується. Леонід ніколи не думав про розлучення всерйоз. Але її наполегливість була навіть приємна. Вона давала йому відчуття важливості, чогось нового, чогось забороненого та пристрасного. І він наважився. Шлюб, якого не мало бути Після розлучення Наташа не прийшла до суду. Вона підписала усі папери без запитань. Діти залишилися з нею, а Леонід, вважаючи себе порядною людиною, продовжував надсилати гроші.
Перші місяці з Ліндою були пристрасними, сповненими нових емоцій, поїздок, розваг. Вона готувалася до весілля, будувала плани, вибирала вбрання та ресторани. А потім він знайшов у відрі для сміття тест на вагітність. Дві смужки. Його серце здригнулося. Він не міг уявити Лінду матір’ю. — У тебе для мене сюрприз? — обережно спитав він увечері. Вона розреготалася: — Коханий, ти про що? — Я бачив тест… — А-а-а, це, — Лінда знизала плечима. — Не бери на думку. — У сенсі? — Ну, ти ж розумієш, зараз не час! Весілля, подорож, все розписано. Я не збираюся мучитися токсикозом у медовий місяць! Він дивився на неї, наче вперше бачив. — Ти… позбулася дитини? — Звісно. Ти ж не хочеш, щоб я стояла перед вівтарем з животом? З того часу все пішло під укіс. Він почав бачити Лінду інакше — холодною, розважливою, егоїстичною. І в якийсь момент зрозумів: він зробив помилку. За місяць до весілля він знову зібрав валізу — ту саму, з якою йшов від Наташі — і пішов, не слухаючи її істерики та прокляття.
Порожня квартира Леонід стояв перед дверима. Довго. А потім все ж таки дістав ключі, які так і не викинув. Клацнув замок. Він ступив у коридор і звичним рухом увімкнув світло. Але квартира мовчала. Він пройшов кімнатами. Нікого. Речі зникли. Стіни відгукнулися порожнечею. Де Наташа? Де дівчата? Він ступив за поріг і зателефонував у квартиру навпроти. — Хто там? — пролунав голос літньої сусідки Валентини Павлівни. — Тітко Валя, це я. Леонід. Двері різко відчинилися. Жінка ахнула: — Матір Божа! Льонька! Повернувся? — Повернувся… Де вони? Вона помовчала, потім зітхнула: — Заходь. Відповідь, якої він боявся На кухні у Валентини Павлівни пахло печивом і ще чимось — старою, доброю пам’яттю. — Ну, і чого ти хотів? — суворо запитала жінка. — Що вона на тебе чекатиме? Леонід мовчав. — Наталка поїхала. В інше місто, в іншу область. Робота у неї там. Квартиру здає, щоби борг не висів. Він кивнув головою. — І ще… — продовжила вона. — Дитину вона народила. — Яку дитину? — Твою. Сина. Його ніби обухом по голові вдарило. — Ти мені брешеш. — Навіщо?
— знизала плечима Валентина Павлівна. — Вагітна вона була, коли ти йшов. Але вирішила тобі не казати. Ось і все. Леонід стиснув кулаки. — А як ти думав? — вона глянула на нього з жалем. — Ти пішов, а вона сама залишилася. А тепер, мабуть, прийшов, щоб попроситися назад? Він не відповів. Останній шанс Вийшовши з квартири, він ступив у порожню вітальню. Все довкола було знайомим. Але вже не його. Він поволі пройшов до вікна. Внизу місто світилося тисячами вогнів. «Наташа… Син…» Він не міг усвідомити, що тепер він має сина, якого він ніколи не бачив. «Тільки б вона вибачила…» Засинаючи на холодному дивані, він уперше за рік відчував не тугу. А надію. Чи можна повернути минуле? Леонід зробив вибір, не подумавши про наслідки. Втратив сім’ю заради пристрасті, а коли усвідомив помилку, виявилося, що будинок, куди він хотів повернутися, вже не чекає на нього. Але він має останній шанс. Знайти Наташу. Побачити сина. Виправити те, що можна виправити. Але чи вибачить вона? А як ви вважаєте? Чи можливо після зради повернути сім’ю? Діліться у коментарях!