Андрій, молодий продавець овочів на ринку, розпочинав свої дні однаково. З першими променями сонця він уже був на своєму місці, акуратно розкладаючи ящики з фруктами, овочами та зеленню на невеликому лотку. Робота була непроста: ранній підйом, важкі ящики, потім прибирання наприкінці дня. Але Андрій звик. Йому подобалося бачити, як хаос перетворюється на порядок, коли все розкладено акуратно, кожне яблуко ніби з картинки, а зелень свіжа та соковита. Покупці були різні. Хтось поспішав, хапав потрібне і йшов, не сказавши жодного слова. Інші влаштовували торги, наче від кількох рублів залежало їхнє життя. А були й ті, хто приходив просто побалакати. Андрій помічав, наскільки багатьом людям не вистачає спілкування, навіть у такому галасливому місці, як ринок. Але серед усіх покупців він особливо виділяв одну стареньку.
Вона приходила майже щодня. Невисока, тендітна, в старому вицвілому пальті і такій же в’язаній шапці, вона тримала в руках пошарпану сумку. Її обличчя було добрим, але втомленим. Вона повільно підходила до лотка, затримувалася довше за інших, уважно розглядала овочі та фрукти. Купувала рідко — найчастіше маленький пучок кропу чи пару яблук. Іноді діставала з кишені кілька монет, перераховувала їх, а потім з сумом прибирала назад і йшла. Андрій помітив це. Спочатку він просто спостерігав, але незабаром усередині щось защемило. Він розумів, що ця бабуся не може дозволити собі навіть найпростіші продукти. У її погляді читалося бажання, але вона звикла відмовляти собі. Це зачепило його за живе. Одного разу, коли вона вкотре стояла біля його лотка, він наважився заговорити. — Бабусю, що шукаєте? — спитав він з легкою усмішкою. Жінка зніяковіла, подивилася на нього, потім на фрукти і тихо відповіла: — Просто дивлюся. Усього два слова, але в них було так багато прихованого змісту. Андрій зрозумів, що вона вже звикла лише дивитися, не розраховуючи купити. Це відчуття бідності, що сковує людину, зачепило його сильніше, ніж він очікував. Наступного дня він уже знав, що робити. Побачивши стареньку, що йде до його лотка, він заздалегідь підготував невеликий пакет. Усередині було кілька картоплин, пучок кропу та пара яблук — нічого особливого, але для неї це означало багато.
Коли вона підійшла, він одразу простяг їй пакет із посмішкою: — Це вам, бабусю. Бабуся зупинилася. У її очах з’явилося здивування, потім збентеження. — Ой, любий, та навіщо… мені не треба, — запротестувала вона, трохи замахавши руками. Андрій не став давати їй часу на роздуми. — Бабусю, беріть, у нас сьогодні акція на добрі справи. Вона завмерла, а потім тихенько засміялася. Цей сміх був тихий, але справжній, ніби вона давно не дозволяла собі сміятися. — Ну, що ви… навіщо це? — пробурмотіла вона. Але Андрій уже поклав пакет у її руки. — А ви не відмовляйтеся, бо мені прикро буде, — підморгнув він. Бабуся ще трохи постояла, але потім притисла пакет до себе, ніби він був чимось дорогим. На її губах тремтіла посмішка, а в очах заблищали сльози. Вона швидко витерла їх краєм хустки і тихо промовила: — Дякую тобі, любий… — сказала вона ледве чутно, майже пошепки. Андрій лише кивнув, усміхаючись.
— Заходьте частіше, бабусю, у нас тут регулярно відбуваються акції доброти, — підморгнув він з легким жартом. Валентина Петрівна, притискаючи пакет до грудей, тепло кивнула і, спираючись на паличку, повільно пішла. Її тендітна фігурка розчинилася в метушливому натовпі ринку, але Андрій ще довго дивився їй услід. Усередині розлилося дивне, але приємне почуття. Це була не просто радість, не гордість, а тихе задоволення, наче він зробив щось важливе, правильне. З того дня Андрій щоразу готував для неї невеликий пакет з овочами, фруктами чи зеленню. Непомітно підкладав щось свіже, не привертаючи особливу увагу. Валентина Петрівна спершу бентежилася, намагалася відмовлятися, але Андрій незмінно знаходив спосіб її переконати. — Бабусю, ну куди мені це все подіти? Воно ж пропаде! Візьміть, не ображайте,— усміхався він, простягаючи пакунок. Бабуся тільки важко зітхала і приймала.
Згодом між ними почалося мовчазне розуміння. Вона приходила до його прилавку не лише за продуктами, а й просто поговорити. Розповісти, як минув ранок, згадати молодість. — Ми з покійним чоловіком також колись торгували на ринку, — розповідала вона, погладжуючи поношену сумку. — Помідори свої продавали, моркву та навіть смородину вирощували. Бувало, станеш ні світло ні зоря, підеш у город, потім автобусом до міста… Ех, були часи. У її голосі лунав світлий смуток. Андрій мовчки слухав, пропускаючи її спогади крізь себе. Він бачив перед очима цей город, уявляв запах стиглих помідорів, чув ранковий гомін ринку, в якому колись кипіло її життя. — А зараз одна… — раптом тихо додала вона, дивлячись кудись у далечінь. — Діти… не мали ми дітей. А чоловік… пішов уже давно. От і ходжу сюди. Вдома стіни порожні, холодні. Ці слова вдарили Андрія кудись у глибину душі. Він зрозумів, чому вона щодня приходила на ринок. То був її спосіб не відчувати самотність. Але якось вона перестала приходити. Спершу він не надав цьому значення: чи мало, може, погана погода, може, захворіла. Але дні йшли, а її не було. Занепокоєння зростало. У його голові все частіше спливало її обличчя, її голос, її обережна посмішка.
За кілька тижнів до його прилавку підійшла незнайома жінка середнього віку. — Ви Андрій? Він здивувався, та кивнув. — Я сусідка Валентини Петрівни. Вона розповідала про вас. Серце стиснулося. — Щось сталося? Жінка тяжко зітхнула. — Вона… померла два тижні тому. Ці слова пролунали як удар. Андрій завмер, не знаючи, що сказати. Здавалося, все навколо раптом втратило колір, а звуки ринку стали глухими та далекими. — Вона просила передати вам, що дуже вдячна… за вашу доброту. Андрій мовчав, дивлячись на одну точку. У голові спалахували образи: її старе пальто, добрі очі, голос, сповнений спогадами… І усвідомлення, що більше він її не побачить. Через кілька днів він отримав листа з нотаріальної контори. Валентина Петрівна залишила йому свій будинок. Андрій довго сидів, тримаючи в руках конверт. Він перечитував лист раз-по-раз, не вірячи очам. Навіщо? Чому саме він? Він просто віддавав їй трохи овочів і приділяв час. Невже це означало так багато? Він вирушив за адресою, вказаною у листі. Будинок виявився старим, з облупленою фарбою на стінах і парканом, що покосився. Але в ньому відчувалося життя. Він відчинив двері. Усередині пахло чимось рідним:
старим деревом, засушеними травами, затишком. На полиці стояла невелика дерев’яна скринька. Андрій відкрив її та знайшов записку. Її почерк був трохи невпевненим, але обережним. «Любий Андрію, дякую вам за вашу доброту. Ви нагадали мені, що в цьому світі ще є добрі люди. Цей будинок тепер ваш. Нехай він буде таким же теплим, яким були для мене ваші добрі слова та посмішка. Валентина Петрівна». Він перечитав записку кілька разів. В очах защипало. Він розумів, що ніколи більше не побачить її біля свого кіоску. Але знав: цей будинок, наповнений її спогадами, тепер стане чимось більшим для нього. Її останнім подарунком. Подарунком, у якому збереглося її тепло.