Я працюю в Іспанії вже близько 15 років. Думаю, ви розумієте, чому багато жінок прагнуть виїхати за кордон — зарплати там значно вищі. Мені пощастило потрапити в хорошу сім’ю, де робота була не надто важка, і згодом я звикла. Та й мову освоїла досконало. Щоліта мені давали відпустку, щоб я могла приїхати додому, до рідних Чернівців. Проводила тут місяць чи більше, бачила дітей та онуків. У мене є старша дочка Руслана та молодший син Роман. Руслана завжди була старанною: закінчила школу з золотою медаллю, а інститут — з червоним дипломом. Нині вона працює бухгалтером у будівельній компанії. Її чоловік теж людина ділова, відкрив свій автосервіс і займається ремонтом машин. Раніше їм було нелегко, але я допомогла з покупкою квартири та ремонтом. А зараз іноді підкидаю гроші на онуків, маю їх троє. А ось з Романом ситуація склалася інакше. Університет так і не закінчив, перебивається тимчасовими заробітками.
То таксує, то працює охоронцем на складі. Він мав чудову дружину Соломію, яка народила йому дочку Ангеліну. Але сімейне життя у них не задалося, і вони швидко розлучилися. Я знаю, що це багато в чому вина Романа — він не цінував ні дружини, ні дитини. Зараз у нього якась інша дівчина, але це мене не цікавить. Я продовжую спілкуватися з колишньою невісткою, іноді надсилаю подарунки для Ангеліни — солодощі, одяг. А синові сказала одразу, що за нього аліменти платити не збираюся. Коли відправляю передачі Соломії, можу тихенько вкласти туди 50 євро — все-таки це для моєї внучки! Два тижні тому я повернулася додому. Молодший онук Олежик йде до першого класу, і ми з Русланою вирішили підготувати його до школи. Купили новий ранець, спортивну форму, зошити та альбоми, набір фломастерів та олівців.
Вийшло недешево, близько 14 тисяч гривень, а ще не замовили письмовий стіл! Наступного дня вирішили влаштувати невелике свято. Я запросила Соломію та Ангеліну, щоб вони теж прийшли. Руслана сприйняла це спокійно, хоч на кухні було багато справ. Виявилося, що Олежик та Ангеліна одного віку, тільки Олежик старший на місяць. Я спитала Соломію, як у них з підготовкою до школи. – Нормально. Куми віддали рюкзак, чекаємо на аванс, щоб купити інше на базарі. – На базарі? – Так, там дешевше. Подивилася ціни в магазинах – жах. Добре, що нам тільки спідницю та жилетку треба. Мені стало трохи шкода Соломію. Вона одна виховує Ангеліну і дбає про хвору матір-діабетика, а зарплата у неї всього 9-10 тисяч гривень. Я хочу, щоб усі мої онуки виглядали гідно, тож після свята підійшла до Соломії та тихо вклала їй у кишеню 300 євро.
– Ось на гарну форму для Ангеліни. – Та ви що, не треба. – Це для онуки. Скажи їй, що бабуся зробила сюрприз. Але це побачила Руслана. Увечері на мене чекала серйозна розмова. – Мамо, це чужа жінка! Навіщо ти їй такі гроші даєш? – Це для онуки. – Мамо, Соломія давно вже не частина нашої родини. Ти їй досі допомагаєш, коли маєш своїх онуків. Тут я не витримала і прочитала Руслані лекцію: – Ангеліна така ж моя онука, як і твої хлопчики. Їй не пощастило з батьком, і, можливо, це десь моя вина, що я не виховала Романа краще. А ти не втручайся в мої справи. Хочеш бути такою розумною — збирай валізи та поїхали зі мною на заробітки. Руслана образилася, не дзвонить, хоч онуки іноді навідуються. Але хай так буде. Напевно, їй шкода моїх грошей. А я продовжу допомагати Соломії, бо Ангеліна має такі самі права, як діти Руслани. Я люблю всіх своїх онуків однаково і не розумію тих бабусь, які забувають про онуків після розлучення. Як думаєте, чи правильно я роблю?