Я думала, що на старості зможу розраховувати на підтримку своїх дочок. Але тепер доводиться тягнути на плечах ще й їхніх чоловіків. Мій чоловік пішов з життя дуже рано. Олені тоді було 7, а Софії – 5 років. Добре, що у нас був великий будинок та корова-годувальниця, завдяки якій ми виживали. Часто продавала молоко та сир сусідам чи возили їх на ринок у місто. Зарплати медсестри ледь вистачало на життя, а іноді доводилося позичати гроші у родичів, щоб купити дітям одяг чи сплатити за навчання. Олена мріяла навчатися у столиці. Ви самі розумієте скільки грошей потрібно: плата за університет, гуртожиток, кишенькові витрати. Добре, що раз на тиждень я могла передати їй їжу автобусом. Але після четвертого курсу Олена повернулася до села. І не одна, а з хлопцем на ім’я Дмитро. Я знала, що вони давно зустрічаються та планують весілля. Однак замість прохання про благословення почула від дочки таке:
– Мамо, ми рік у тебе поживемо. За цей час встигнемо накопичити на свій будинок. Ну я погодилася. Тим більше, не завадить чоловіча допомога у господарстві. Але Дмитро виявився лінивим: сидів цілими днями за комп’ютером, адже працював віддалено. Він навіть ліжко не міг застелити чи чашку помити, а про допомогу на городі й мови не було. У селі почали сміятися з мене, адже зять у хаті, а вся робота по господарству знову на мені. Софія теж не ладнала з Дмитром: – Ти повинен був викинути сміття, твоя черга! – лаялася вона. – Не смій на мене кричати! Ти ще мала! – Огризався він. Дівчатка почали сваритися. Софія включала гучну музику, а Олена вимикала гарячу воду у ванній кімнаті. Усі комунальні витрати та покупка продуктів були на мені. А спробуйте нагодувати такі голодні роти! Діма та Олена непогано влаштувалися. Минув рік, але ніхто не заговорював про гроші чи купівлю будинку.
– Мамо, ну навіщо нам переїжджати? Нам тут добре. І тебе одну залишати не хочеться, – виправдовувалася Олена щоразу, коли я нагадувала їй про її обіцянки. Потім і Софія вирішила наслідувати приклад сестри. Вона зустрічалася з сусідом Петром і раптом заявила, що вагітна. Що робити у такій ситуації? Вони розписалися та захотіли жити разом. І знову постало питання про житло. – Мамо, у Петра в будинку мало місця. Може, ми переберемося до тебе? – Добре, але єдина вільна кімната – це моя спальня. Вам доведеться спати на кухні. – Чому ми? Ти можеш перенести свої речі на літню кухню. А нам буде добре у твоїй спальні, там саме є місце для ліжка. Ось тоді мій терпець і урвався. Мені майже 50 років і я не думала, що діти так відплатять за добро. – Ні, Софіє, роби що хочеш, але я нікуди не переїду.
– Тобі що, складно? – Мені не складно, але ви сіли мені на шию і звісили ніжки! І тут втрутилася Олена: – Так, так, тут для вас немає місця. Переїжджайте до будинку Петра! – Олено, це стосується і тебе. Вже другий рік чую порожні обіцянки про квартиру. Ви маєте тиждень, щоб знайти собі житло. Я хочу на старість років нарешті відпочити, а не вас годувати! Діти дуже образилися на мене. Олена з Дмитром того ж вечора зібрали свої речі та поїхали до Києва. А Софія тепер живе у свекрів. Але ніхто не хоче зі мною розмовляти. Навіть коли я бачу Софію у селі, вона демонстративно переходить на інший бік дороги і не вітається. Ось тобі й нова причина для сусідських пліток. Дочка ще й сватів проти мене налаштувала! Хіба я винна? Сусіди та родичі засуджують мене, мовляв, вигнала дітей з дому. Але хто слухав мене? Я втомилася тягнути на собі дві родини. І чесно скажу, не шкодую про своє рішення. Настав час жити для себе. Дівчатка вже дорослі і повинні навчитися піклуватися про себе!