Марія Федорівна ніжилася в обіймах сонця на лавці, бо нарешті настала весна. Вона пережила похмуру зиму, яку поклялася ніколи більше не згадувати. Колись її життя було сповнене радості та грандіозних цілей. Разом із чоловіком, Федором Івановичем, та чотирма дітьми вони вели гармонійне життя. Згодом діти розправили крила і вирушили за пригодами, залишивши рідне гніздечко. Спочатку вони підтримували зв’язок через листи та дзвінки, але з роками спілкування зійшло нанівець. Смерть Федора Івановича ненадовго звела членів його сім’ї разом.
Однак після похорону вони знову повернулися до своїх звичних життів. Протягом десяти років Марія Федорівна проводила дні в тузі за спілкуванням, поки одного разу її самотність не перервало знайоме обличчя. Це був Миколай, хлопчик, про якого вона дбала як про сусідську дитину. Він повернувся дорослим чоловіком, який бажає відродити своє коріння в селі. Миколай вдихнув нове життя у світ Марії Федорівни. Він працював у місцевого фермера і почав ремонтувати будинок своїх батьків, не забуваючи допомагати Марії Федорівні. Якось Микола оголосив про свій від’їзд у пошуках кращих перспектив, залишивши Марію Федорівну знову одну. Але доля розпорядилася інакше.
Микола повернувся, а разом із ним несподівано приїхала правнучка Марії Федорівни, Віра, у ролі нареченої Миколи. Віра сумувала за сільським життям і хотіла залишитися з Марією Федорівною. Незабаром дні Марії Федорівни сповнилися сміхом та новими цілями. Микола створив процвітаючу ферму, а Віра доглядала сад. Їхня спільна робота підняла настрій всьому селу. Через кілька місяців Марія Федорівна, гріючись на сонечку, хитала колиску свого праправнука, а Віра та Микола, тепер уже одружені, займалися господарством. Марія Федорівна відчувала всепоглинаюче почуття задоволення; вона була комусь потрібна, і її серце знову переповнило кохання.