– Мамо, ми організуємо кімнату спеціально для тебе. Мені важко постійно їздити туди-сюди, – сказала я їй. У свої 79 років моя мама потребувала постійного догляду. Вона жила у 100 кілометрах від нас і мої щоденні поїздки до неї, щоб доглядати її, швидко втомили мене. Багато років тому ми з чоловіком збудували будинок за містом, щоб хоч трохи перепочити. Ми були фінансово стабільні, і ми мали машину, яка давала можливість швидко добиратися до дому. Кілька років тому мама часто відвідувала нас, проводила з нами літо і дуже любила свою кімнату в нашому будинку. Наш син, якому зараз 33 роки, має двох дітей, часто привозить сюди свою сім’ю.
Однак коли здоров’я моєї матері погіршилося, я запропонувала їй переїхати до нас. Мама воліла мати відокремлене життя у своєму будинку, змушуючи мене кожні два дні їздити до неї допомогати по господарству та відвозити її на прийом до лікаря. Незабаром ні з того ні з сього вона почала обурюватися ідеєю жити з нами, ніби це було образливе й непробачне. – Я до тебе не переїду! Діти галасливі, а твій чоловік мене дратує, – заявила вона. На неї було несхоже скаржитися на мого чоловіка чи наш спосіб життя. Коли моя невістка народила другу дитину, я вийшла на пенсію, щоб допомогти їй, і їхня сім’я тимчасово переїхала до нас. Мій син планував зняти будинок неподалік, але я переконала його не робити цього з огляду на те, який великий у нас котедж. З поверненням невістки на роботу я була зайнятою турботою про онуків, і в мене залишалося менше часу на відвідування матері, що ще більше обурювало її. – Ти не можеш відвідати мене? Ну і не треба!
Я впораюся, але жити з тобою не буду! – відповіла вона одного разу. Я намагалася пояснити їй ситуацію, але вона була налаштована рішуче. Мама відмовлялася жити з нами і недавно навіть зажадала доглядальницю. У нашому нинішньому фінансовому становищі найняти доглядальницю – нереально, не кажучи вже про те, щоб знайти ще й супернадійну людину. Мій чоловік радить мені не переживати через примхи матері, припустивши, що таким чином вона намагається змусити мене відчувати провину перед нею. Проте я не можу її покинути. Що я маю поставити в пріоритет – свій комфорт і комфорт своєї сім’ї чи потреби матері? Я розриваюся між цими двома тяжкими варіантами.