Максим лише у свої 52 роки усвідомив, що прожив своє життя даремно. Адже він послухав тоді маму і змарнував свій шанс на щастя.

Максим приїхав до будинку матері з двома великими спортивними сумками, переповненими брудною білизною. – Мама! Я вдома, – крикнув він, знімаючи взуття. Його капці, як завжди, були заховані у старій взуттєвій коробці під шафою. – Я прийшов випрати білизну. Є щось поїсти? На його запитання відповіла тиша. Шаркаючи пакетами у бік пральної машини в коридорі, він попрямував на кухню. – Отже, моя чашка ще брудна. Неважливо, я розберуся, – сказав Максим у порожнечу, поставивши чашку в раковину і порившись у холодильнику, – тебе не турбує, що інші матері рано встають, готують і доглядають дітей, а твоя спить до полудня? Що вона за матір? — слова Максима відлунювалися в тихому будинку.

 

Advertisements

Він залишив чашку немитою і повернувся до прання. – Напевно, я і пранням сам займусь. Знаєш, мам, якби Наталка була тут, мені не довелося б бігти до тебе за білизною. Але ти її ніколи не схвалювала. У тебе на все є своя думка, ти нікого не схвалювала, – думав чоловік уголос. Раптом він натрапив на вицвілий синій светр серед купи одягу. – Це та синя кофта! Так, та сама, яку ти зневажаєш. Але вона мені подобається! – він кинув її в пральну машину і поставив на швидке прання. У вітальні він дістав із сумки пляшку ігристого вина і налив собі келих. – Мабуть, у мене лишилося не так багато часу. Але я не піду до лікаря. Його слова були проковтнуті порожньою кімнатою. – Чому моє життя склалося саме так?

 

Мені п’ятдесят два. Ні сім’ї, ні дітей. І не кажи мені, що то був мій вибір. Ти завжди радила мені чекати і бути обережним. А тепер я не маю часу… Він вирішив сходити в магазин за продуктами, поки прається білизна. Біля дверей він засунув капці назад у коробку та поділився останньою думкою. – Я не звинувачую тебе, мамо, в тому, що ти зруйнувала моє життя. Але я мусив тебе перестати слухати… а тепер пізно. Максим зіткнувся із сусідкою по сходовому майданчику, вона обдарувала його натягнутою усмішкою. – Важко без неї? – спитала вона, маючи на увазі його мати, – минуло вже півроку, чи не так? – Майже рік, – промимрив Максим крізь стиснуті зуби, перш ніж вирушити до магазину.

Advertisements