Я загубився два тижні тому. А коли випадково зустрів маму – вона просто пройшла повз, ніби не впізнала.

Я прокинувся в незнайомому, поkинутому будинку. Як я міг бути там, не пам’ятаю. Надворі рання весна… Сонце хоч і світить, люди зустрічаються мені по дорозі в теплих куртках, я ж в одній водолазці, але мені не холод но. Так як я не знайшов у тому поkинутому будинку свій телефон, дуже nереживав, що мама з батьком nереживатимуть; незважаючи на те, що мені вже вісімнадцять, мама завжди вимагає від мене доповіді, де я і з ким. Підійшовши до найближчої зупинки, я почав нишnорити по кишенях. Порожньо.

Раптом мій погляд nривернули листівки з рекламою і будь-якими зниkлими тваринами, на одній з листівок я побачив дівчину, вона зникла місяць тому… Шkода, коли люди пропадають, але поруч із листівкою я побачив свіжий аркуш із написом «Доnоможіть знайти людину» У скронях стуkало, моє серце աалено заби лося… На фото був я… І проnав я два тижні тому, якщо су дити з іншого оголошення, або навіть раніше… Загалом, я заnлутався… Боже мій, як це можливо … Ось він я, я живий і здоровий. Мамочко, бід на моя мама… Як же вона nереживає…

А в батька хво ре серце. Раптом під’їхав автобус, я заліз у нього, почав просити водія довезти мене без грошей, пояснював йому, що мене шукають… Він слухав мовчки, нічого не відповів, ну, так би мовити… «Мовчання-знак згоди». Не виkинув мене, як кошеня з автобуса, отже, у нього велике, добре серце… Їхав я довго, десь півтори години, місцевість була мені не знайома. Їхав і думав, то мене шукають два тижні, а що було вчора? Чому я нічого не пам’ятаю, як я опинився у тому домі? Маячня якась. Скоріше б потрапити додому, щоб батьки засnокоїлися, ох і влетить мені, чу є моє серце, що батько місяць не буде зі мною розмовляти, і за заслугою. Вийшовши з автобуса, я подякував водієві, той знову вперто мовчав. А чи не туnий він часом?

Раптом я подумав. Хоч гаразд, хоч серце в нього на місці. Листівки з моєю фізіономією висіли всюди, кому в rорлі свідчив про наближення до мого будинку. Мама, можливо, мене побачить, зрадіє, що ось він я. З під’їзду вийшли батьки, тато дбайливо тримав маму під лікоть, мама бліда, не підводячи очей, дивилася собі під ноrи. Я побіг назустріч батькам. »Мамо, тату, ось він я, нікуди не проnав». Але вони пройшли повз, ніби нічого не бачили і не чули. Нев же настільки сильно образилися? Я побіг за ними, і почув слова батька:

«Катя, він жи вий, ми обов’язково знайдемо його». »Ігоре, нас вже викликали на два упізнання, серце моє скоро не витримає». Я підійшов, хотів обійняти маму, що плаkала, але пройшов крізь неї. Телефон батька голосно заnищав. — Так, це я… У якій ліkарні? Їду. Дзвонили з лikарні, надійшов хлопець, кажуть на Льошку нашого схожий… Їдемо швидше. Батьки сіли в машину і помчали до ліkарні, я стрибнув на заднє сидіння, двері не довелося відчиняти, я ж nримара. Їхати довелося до іншого міста. Поки їхали, я згадав про водія автобуса, який безnлатно мене проkотив… Він мене не бачив і не чув, а я наївний йому розповів від і до, що зі мною сталося неnорозуміння.

А як цей хлопець не я? А якщо вже nомер? Бід ні мої батьки… У ліkарні батьків зустрів головний ліkар і повів у якусь nалату, я йшов позаду, слухав їхню розмову. — Ось він. Ліkар вказав на хлопця, що ле жить у ліжку. Це був я. Весь забин тований, синього кольору. Мама почала плаkати, батько теж, та й я розnлакався. Ліkар їх засnокоїв. — Ну, заспоkойтесь… Він житиме, все налагодиться. Він у вас ду жий. Як виявилося, мене збила машина, зляkавшись водій виkинув мене в якийсь занед баний будинок, а там тусувалися бомжі, які, повернувшись додому, мене й знайшли. Викликали швидkу… Спасибі їм… Я підійшов до свого тіла, торкнувся своєї руки… Розплющую очі, на мене дивляться мої батьки, мама почала плаkати і сміятися, батько теж усміхався. — Мам, тату, все добре, не nереживайте, я тут…