Я жила сама, виховуючи свого сина, який п’ятнадцять років тому виїхав за кордон до Німеччини. Він добре влаштувався там, і я була рада за нього. Однак, коли я відвідала його минулої осені і вирішила пожити там деякий час, мій син відмовився дозволити мені залишитися в його квартирі – і винайняв для мене окрему кімнату.
Він доnоміг мені знайти роботу на заводі з виробництва мікросхем, але мені доводилося щоранку проїжджати велосипедом 15 кілометрів, щоб дістатися роботи, оскільки син відмовився підвозити мене чи дозволити користуватися його машиною. Я не могла зрозуміти, чому мій син не хотів, щоб я залишалася з ним, адже він був неодружений і мав двокімнатну квартиру. Невже він забув усе, що я робила для нього, особливо коли він місяцями хворів у дитинстві?
Я була зачеплена його поведінкою і одного разу сказала йому, що не заслуговую на таке звернення, але він звинуватив мене в спробі маніпулювати ним. Відчувши себе ображеною, я вирішила більше з ним не спілкуватися. Я довго запитувала себе, чому діти не цінують своїх батьків. Я ніколи не чекала подяки від свого сина і не просила його про доnомогу, але була одночасно розчарована тим, що він не оцінив усього, що я для нього робила всю свою молодість.