З Марією ми не спілкуємося вже років 30, напевно. Ми товаришували ще зі школи, завжди доnомагали та підтримували один одного. Я вийшла заміж першою, наро дила сина, Марія була подружкою у мене на весіллі. Потім і вона вийшла заміж, її обранцем став приїжджий хлопець Михайло, він до нас у район на роботу влаштувався, там вони і познайомилися. Із самого початку подруга мені казала, що не любить чоловіка, а вийшла заміж лише тому, що роки підпирають.
У них народився син, але це не скріпило їхнього шлюбу, скоріше навпаки. До цього часу мій чоловік пішов від мене до іншої, а я залишилася сама виховувати нашого сина. Моя подруга з чоловіком не роз лучалася, бо йому не було куди йти, але жили вони як чужі люди. Я це добре бачила, бо часто приходила до них у гості, вони навіть не говорили між собою. Якось Михайло прийшов до мене щось полагодити, а я якраз борщ варила. Як годиться, я нагодувала його після того, як роботу було зроблено, і тоді Михайло мені сказав, що такого смачного борщу він давно не їв, бо вже кілька років Марія йому взагалі не готує.
Отак у нас, після того борщу, все й закрутилося. Згодом Михайло офіційно роз лучився з Марією та переїхав до мене, після чого ми теж розписалися. Зрозуміло, що це стало кінцем нашої дружби з Марією, хоча їй чоловік і не був потрібен, але мені він теж, на її думку, не мав дістатись. З Михайлом ми прожили гарне життя, але його вже немає на цьому білому світі. І ми з Марією вже літні, ось і вирішила зробити перший крок до примирення. Але колишня подруга мене до своєї оселі не впустила, сказала, що до кінця життя мені не пробачить. І як мені тепер із цим жити? Невже я справді вчинила такий великий rріх?