Того дня я прийшов до Томи у гості. Ми сиділи у вітальні, говорили про те, про це і ні про що. Просто весело балакали, коли приїхав її батько. Ігор Степанович привіз деяких продуктів для дочки і побачив мене. Тут же повернувся, і став вголос виявляти своє невдоволення моєю присутністю. Тома потягла батька на кухню. Зачинила за собою двері. Але мені все одно було чути, як він гучним шопотом повчав дочку, мовляв, я “сільський і мисливець за її квартирою”.
Чесно кажучи, мене його слова не дуже зачіпали. Ну люблячий татко намагається вберегти дочку від, на його погляд, помилки. Згодом можна було розкрити йому очі на справжній стан справ. Але мене обурила поведінка моєї дівчини, з якою ми вже два місяці мали досить щільні стосунки. Вона почала відмовлятися від мене, брехала батькові, мовляв, ми разом вчимося, і разом підробляємо. Тому просто дружимо. Не більше. Я, почувши її ці слова, підвівся і пішов “англійською” – не попрощавшись. Дякую моїй мамі.
Вона завжди вчила мене, що не треба хизуватися статком своєї сім’ї. Щоб оточуючі в мені бачили насамперед людину. А не об’єкт полювання. Тому, до інституту, з нашого приміського котеджу, я приїжджав не своєю іномаркою, а автобусом. Та й жити з батьками біля лісу мені набагато приємніше, ніж у своїй двокімнатній міській квартирі. Тому всі мене знають як простого, сільського хлопця. А не сина біз несмена. Дякую моїй мамі, за мудру пораду. І татку Томочки, за те, що його поява показала, що Тома до мене не відчуває справжніх почуттів.