Амалія вже лягла спати, коли її чоловік, Влад, сказав: – Завтра їдемо до міста. – Навіщо? – здивувалася дружина. – Треба!.. Влад був ще тим витівником. Одружені вже сорок п’ять років, а Амалія все ще ніяк не звикне до його різних витівок. Ось і сьогодні – начебто ніякого свята, ніякого приводу, а посадив її в машину і повіз гуляти до міста. Влад зупинив машину біля величезної крамниці. – Бери все, що твоїй душі завгодно, – сказав чоловік, коли вони увійшли всередину. – Ти що, скарб знайшов?
– Якби знайшов скарб, ми з тобою вже на Балі летіли б. Амалія вже давно хотіла придбати чайник для заварювання, от і обрала. Порцеляновий і великий. – Якщо вже куnили чайник, то і цукерки, і чай треба брати, – сказав Влад і почав набирати всього: і чай крупнолистовий, і печиво, і чашки новенькі, під стать чайнику. – А тепер ми поїдемо до ресторану. Напевно зголодніла, – сказав Влад, коли вони сіли в машину. – У ресторан?! Ми з тобою там були кілька разів у житті. Що за свято таке, що я забула? Влад лише посміхався до вух… – А тепер можна і на каруселі покататися, – сказав Влад, коли вони вийшли з ресторану.
– Які каруселі? Ти забув, що я їх боюсь? Та й засміють нас, у нашому віці та на каруселі, – пирхнула Амалія. – Тоді ходімо в цирк, – запропонував чоловік. – Мені цирку і вдома вистачає. – Вирішено! Ідемо у кіно. Квитки куnимо до останнього ряду. І не заперечувати! – То карусель, то цирк, то кіно в останній ряд. Ще скажи – щоб цілуватися! Чого це тебе в молодість потягло? Що тобі за свято? – Нам із тобою 130 років! – Ну, мені 63, тобі 67. Разом 130. Це зрозуміло. А День Народження як розрахував? – Приїдемо додому, всі розрахунки покажу… “Може і не сьогодні, може завтра, а може через тиждень. Це не важливо. Важливо, що моїй коханій дружині радість доставив”, думав Влад дорогою додому.