У Христини, з материнського боку, не було ні бабусі, ні дідуся. І якщо бабусю Клаву вона ще пам’ятала, то дідуся зовсім не знала. Мама розповідала, що дуже давно, коли вона сама ще тільки-но пішла до школи, тато пішов у магазин і не повернувся. Його довго шукали, але так і не… – Мама! Тато! Я поступила! – щаслива Христина вилетіла з поїзда і повисла на шиях у батьків. Марина із чоловіком зустрічали доньку на вокзалі, куди вона приїхала після вступних іспитів до медінституту. – Мені там, на іспитах професор один доnоміг, старенький, із сивою борідкою. Я розгубилася, а він став запитувати так, що я відразу відповідала.
Я потім, після іспитів, хотіла підійти до нього, подякувати, чекала біля дверей, а мені сказали, що ні в приймальній комісії, ні серед викладацького складу такого професора немає і не було. Склавши першу сесію, Христина приїхала на канікули до батьків. Увечері, залишившись з мамою на кухні, за чаєм, вона, бентежачись, сказала: – Мам. Я там із Стасом познайомилася. Насправді мене той професор з іспитів познайомив. Він Стаса підвів до мене і сказав: “Познайомтеся, молодь!” Стас гарний. Ми з ним на лекціях разом сидимо.
Тільки він каже, що ніякого професора не було, що він сам до мене підійшов познайомитися. Але ж я його бачила і чула! Я ось що подумала, мамо. А може, це дідусь? Він завжди з’являється тоді, коли потрібна доnомога. А мам? – Іди спати, казкарко! – посміхнулася мама. – А ще на ліkаря вчишся. Христина пішла, а мати сіла на стілець і замислилась. “Але ж у мене самої було таке відчуття. Наче хтось таємно піклується про нас. Адже були виnадки, коли у мами не було грошей, хтось дзвонив у двері, і залишав біля порога конверт із грошима”. Марина підійшла до вікна, подивилася в ніч і подумала: “Я знайду тебе, тату. У які б світи ти не пішов”…