— Тату, ходімо сніговика ліпити! – Раділа 8-річна Алінка. — Ходімо. Тільки тепло одягайся. Вже вечір, сильний мороз, — підморгнув дочці Костя. Вони одяглись і пішли додому. Тут рипнула хвіртка — повернулася мама. Дівчинка скривилася і пробурмотіла: “Знову почне голосити, треба було швидше збиратися!”. — Куди ви на ніч дивлячись? — спитала Галина. — Сніговика ліпити, — відповіла Аліна. – А уроки? — То канікули ж. – Тобі книгу сказали читати? Одні розваги у голові. Та й тато твій безглуздий йде в тебе на поводі. Костя рознервувався. Він узяв на руки доньку та вийшов із двору. Аліна швидко забула про цю розмову, побачивши на стадіоні друзів. — Тату, а чому мама так часто лається? — Переживає, мабуть. — Але вона мусить слухати тебе, а не ти її. Ти ж чоловік, – підсумувала донька. Костя був дуже добрим, а його вічно роз лючена дружина цим скористалася. Він усе це розумів, але nродовжувати терпіти вибрики Галини через доньку.
— Тату, а дядько Петя — мамин наречений? — раптом спитала Алінка. — Ні, чого ти взяла? Адже в неї є чоловік, я. — Я бачила, як вони обіймалися. Думала, що він заміж її покличе, і будемо ми з тобою щасливі. Костя оторопів. Він повертався додому мовчки, адже там на нього чекала серйозна розмова з дружиною. Коли дочка заснула, він і влаштував дружині допит. Аліна прокинулася від запаху пирогів. – Ура! Тістечка! Мені з вишнею, а татові з яблуками! — Іди вмивайся і берись за збирання. Про тата свого забудь, не буде його більше в цьому будинку. І поспішай — у нас гості. – Які? – Дядько Петя. Він буде твоїм новим татом. – А чому мій тато мене не забрав? – Розnлакалася Аліна. — Не реви, у мене голова бо лить. Аліна шkодувала лише про одне — що не прокинулася раніше і не встигла піти з татом. Вона зробила прибирання, щоб не провокувати мамину лють, і закрилася у себе в кімнаті, не хотіла бачити цього гидкого гостя. Поки мама на кухні мило спілкувалася зі своїм залицяльником, Аліна вирішила втекти до тата. Дівчинка зі слів матері дізналася, що він у дідуся з бабусею. Вона швидkо одяглася і вибігла.
Галина навіть не почула скрипу дверей, адже грала музика. Надворі було холодно і темно. Снігова буря розкидала шлях. Аліна дуже боя лася збитися з дороги та загубитися. Вона nродовжуватиме бігти, незважаючи на дикий холод і сильний мороз. Нарешті дісталася. – Хто там? — спитав дід. — Це я, дідусю! — Алінко, заходь. Як ти за такої погоди до нас дісталася? — Потім розповім, дай зігріюсь хоч трохи. Галина згадала про доньку за добу. Аліна гралася з котом, а коли почула голос матері, почала ховатися. – Костю! А чого ти радієш і грієшся біля грубки? Донька зникла, – кричала Галя. — І тобі добрий вечір, невістка. Дитина з тобою була, чого ти до нього причепилася? – сказала Віра Петрівна. — Я готувала обід, а вона кудись побігла. Ось відлупцюю її. — Галю, а ти чого не помітила, що донька вдома не ночувала? Мені так хочеться вдарити тебе, тільки виховання не дозволяє, — підвівся Костя. — Це все твоє nогане виховання! — обурилась Галина. — Галино, іди додому. Все село бачило, як дитина бігла від тебе серед ночі, поки ти з Петькою розважалася. Відмовляйся від дочки, так буде найкраще для всіх, — сказала свекруха. — Баба з воза! Я тільки рада! Коли Галина пішла, Аліна вилізла зі своєї схованки і запитала: — Татку, я тепер з тобою житиму? — Так , дочко! – Усміхнувся Костя. Галя була рада – у неї починалося нове життя. Вона саме переживала, що дочка зіпсує її щастя.