Хлопчик сирота. Гарний і розумний, але nроблемний на здо ров’я. Шансів на усиновлення він практично не мав, адже потенційні батьки брали здо рових. Та й у свої 5 років він вважався переростком, тому що уси новляли маленьких малюків. Ми з чоловіком взяли його просто у гості. Дорослі люди зі своїм статутом, які давно виростили дітей, раптом опинилися на самому старті. Хлопчик ходив і мамкав, але от папкав більше — дуже вже тісний зв’язок між чоловіком та Ігорем був. Він хвостиком за ним ходив. А я ловила себе на думці, що зовсім його не люблю. Я не відчувала нічого стосовно Ігоря. Хоча ініціатива прийняти дитину з дитбудинkу була саме моя.
Жіноча логіка. Почала чоловікові nлакатись, що це помилка. Мовляв, поки він до нас не звик – давай здамо його назад. Чоловік заспокоював мене, вважав, що я драматизую, але таки повіз його назад. Він зібрав усі іграшки, одяг та повіз. Додому повернувся без настрою. Навіть розмовляти зі мною не хотів. Як з’ясувалося, Ігорьок навіть з машини виходити не захотів, уперся і все. Але так і відвіз його чоловік назад . Минуло два дні. На третій день ми почали дзвонити і дізнаватися, як там Ігорьок.
А няня й відповіла, що плаче за татом, навіть сумки не дає розпакувати. — Ти як хочеш, а я поїхав за сином, — сказав чоловік і помчав. Зараз, звісно, все добре. Я змогла полюбити сина, він став мені рідним. Розумний, статний, на чоловіка дуже схожий. До чоловіка він більше прив’язаний, але в нас із ним теж з’явився особливий зв’язок. Прийомна дитина внесла фарби в наше життя — ми просто помолодшали. Мені іноді страաно згадувати все, адже я почуваюся зрадницею. Саме тому поділилася з вами своєю історією.